Чехов як «поп-матеріал»

Нарешті прем’єра сорокінської «Москви» докотилася і до Києва. Так, нехай ім’я режисера Олександра Зельдовича в титрах стояло першим, але глядачі прийшли подивитися витвір саме автора «Голубого сала». Правда, київська прем’єра трохи запізнилася. У Москві стрічка на суд публіки була представлена ще 31 листопада 2000 року. Сам фільм знімали цілих три роки.

Головний «літературний спотворювач» Росії В. Сорокін, що значиться співавтором сценарію, а за великим рахунком повноправний автор, у черговий раз у всій пишності продемонстрував весь набір того, що одних примушує захлинатися від захоплення, а інших — знизуючи плечима, відкладати убік його книги і йти із залу під час перегляду фільму, як це було в столичному Будинку кінематографістів. Російський балет упереміш з матом, нерозрізнювані один від одного герої і антигерої, відверті еротичні сцени і майже чехівські чаювання… «Москву» з повним правом можна назвати класичним взірцем авторського кіно. Фільм сприймається як один суцільний і не завжди доступний глядачеві потік свідомості, що, як відомо, є фірмовою «фішкою» європейських кінематографістів, і, за великим рахунком, авторським кіно, як таким. І Європа фільм прийняла. «Москва» став безумовним фаворитом 57-го Венеціанського кінофестивалю і Лондонського кінофестивалю. Фільм названий у Росії «кращим вітчизняним фільмом 2000 р.» по 6 номінаціях, визнаний кращим за рейтингом газети «Известия», отримав премії «Золотий Овен» за кращу операторську роботу і кращу кіномузику. Успіх був тим більше вражаючим, що сам кінопроект — створений у 90-х фільм про дев’яності — багатьом здавався неймовірним. І відразу після прем’єри навколо стрічки розгорнулися гарячі дискусії. Одні «Москву» лаяли, в аргументах упираючись на…, інші хвалили, побачивши у фільмі справжню тугу по-чеховськи.

За могутньою спиною Сорокіна, здається, абсолютно загубився Олександр Зельдович. Автор сценарію відчувався у будь- якій сцені, будь-якій фразі. Вражає оператор Олександр Ільховський, який стильно поєднує ніжні риси Тетяни Друбич на «фронтирі» з пафосними видами сучасної і старої Москви в якостi фону. Композитор Леонід Десятников написав прекрасний саундтрек, який творці фільму назвали «потужно-постмодерним». Що це означає, сказати не вiзмусь. Але мелодія за душу бере, особливо коли героїня Друбич (Ольга) — дівчина, хвора на аутизм — нескладно її підвиває, не попадаючи у ноти (за кадром її виконувала професійна співачка). Що ще раз примушує згадати про Сорокіна, для якого такі деталі, як пісня, що професіонально виконується фальшиво, — просто бальзам на душу. У акторський склад, крім згаданої вже Друбич, увійшли Інгеборга Дапкунайте, Наталя Коляканова, Олександр Балуєв, Віктор Гвоздицький, Віктор Павлов.

У основі сюжету «Москви» оригінальний хід — це сучасна інтерпретація чеховських «Трьох сестер» і «Вишневого саду» одночасно, обіграна, за словами Сорокіна, в стилі «московського неодекаденсу». Сам автор сценарію про фільм говорив: «Мені сподобалася ідея зробити квазічеховський фільм про шістьох персонажів, зацікавила робота з Чеховим як з поп-матеріалом. Це був літературний поп-арт».

Химерний світ «нових росіян» (або, як, ймовірно, назвав би їх автор, «неонових росіян»), розумних, стильних, богемних і вже давно не «малинових» виявляється порочним замкненим колом, у якому «три сестри» — а насправді мати і дочки — існують. На відміну від чеховських, до Москви не прагнуть, оскільки вже живуть там. Живуть не особливо весело, але й не так, щоб уже дуже сумно. Запросто сплять з чоловiками одна одної, правда, роблять це у якійсь тоскно-похмурій обстановці. То з жалощiв, то в пустих опівнічних вагонах метро, то через карту Європи з вирізаною на місці Москви діркою…Їх мужчини — «новий росіянин» Майк (О. Балуєв), який мріє відбудувати «Новий російський театр» і впевнений у своєму призначенні служити Росії, рафінований і аморфний інтелігент- психіатр, ще шкільне кохання «сестри»-матері Марк (В. Гвоздицький) і спритний ділок-кур’єр, який із задоволенням при можливості «кидає» свого друга на 2 мільйони доларів — Лев (С. Павлов). Переграють усi. Нарочито і зі смаком. «Чому ти став такий церемонний?» — запитує Ірина (Н. Коляканова) Марка. Це запитання можна задати і іншим акторам у фільмі. Безліч крупних планів, загальних планів, довгих і, здавалося б, випадаючих із фільму пісень і прогулянок, які в результаті «потягли» фільм на 144 хвилини, бездоганно скадровані, щоб глядач бачив — це не просто Москва-ріка п’ять хвилин на екрані, це ідеальна автентична візуалізація прози Сорокіна. Вийшло — побачили. І негайно помітили, що і тут явно не режисерський, а сорокінський хід, коли заради форми можна якщо не відкинути зміст повністю, за непотрібністю, то хоч би максимально відстро чити його ще одним красивим (або не дуже) видом Москви. Такий неквапливий розвиток подій першим порушує Марк, що покінчив з собою через трагічне і неможливе кохання до психічно нездорової, але все одно прекрасної Олічки. На чемодані, забитому її фотокартками, він з’їжджає, як на санках, з лижного трампліна і розбивається. (А як, по- вашому, повинен здійснити суїцид сорокінський психіатр?). Потім куля кіллера наздоганяє мецената Майка, прямо на відкритті його «Нового російського театру». В найбiльш принадному становищi опиняється Лев — він одружується на Ользі і на Маші, яка втратила нареченого-театрала.

Яка ж вона, Москва дев’яностих? Вона як Греція, у ній є все. Ні, стоп. «А чого ж у ній немає? — Наприклад, дешевого кокаїну», — відповідає ізраїльський підданий Лев Маші. У ній немає «Нового російського театру», який фанатично будує Майк. Ось практично і все. Решта, як скрізь. Театр все-таки будується, і єдиною проблемою залишається дорогий кокаїн. Психіатр Марк ставить свій діагноз. Пострадянська Росія і Москва як її центр для нього — згусток відталих пельменів. Раніше вони були заморожені страхом, і їх можна було розліпити. Цим психоаналітик Марк і займався. Теперішня злипла Росія не піддається раціональним процедурам. Ольга говорить, що все є блювота, яка обвалиться, якщо «дернешь за кавычку» — зрозумієш, що все тут несправжнє, і проаналізуєш, як воно зроблене. Москва-пельмені, Москва-блювота, Москва-кокаїн. Кулінар Сорокін заварив із цих інгредієнтів свою «Москву». Але все ж заварив «в кавычках», чекаючи, можливо, що «дернуть» все- таки ніхто не наважиться. Адже Москва сльозам не вірить.