Чуже життя
Чи потрібні нам свої фільми
Так звана коопродукція — спільні російсько-українські фільми (частка капіталовкладень перших, як правило, завжди більша) все ж відтворює життя росіян на вулицях, в офісах, квартирах Москви чи Тули, хоч може бути відзнятою в Києві чи на околицях Чернігова. То про що треба знімати фільми для українського глядача і чи варто їх знімати — «День» запитує у Олега ФІАЛКА і Олеся САНІНА — режисерів старшого й молодшого поколінь. Перший зняв відомі картини різних років «Повернення Баттерфляй», «Бич Божий», «Імітатор», зовсім нові стрічки «Казанова мимоволі» та «Той, хто оплакує». Другий нещодавно створив свій перший експериментальний фільм «Мамай», який наробив багато галасу в Україні та за її межами.
Олег ФІАЛКО:
— Чітко треба розрізняти кіномистецтво та телепродукцію. Зараз реально відзняти телепроект у співавторстві з Росією. Бо глядач сучасних кінотеатрів найчастіше орієнтований на американські фільми, а часи, коли будь-яка бабуся з онуком могли піти на хороший фільм, минули.
У створенні такого телекіно виникають певні ідеологічні та економічні проблеми. Частка українських капіталовкладень у спільних проектах завжди значно менша, а то й зовсім відсутня. Провідні російські канали-інвестори, інші фінансисти, вкладаючи гроші, бажають, аби знімалося кіно передусім для російської публіки. Їм і належить першість прокату. У фільмі намагаються не показувати ознак українського міста чи передмістя (бо, як правило, знімається тут), переконуючи глядача, що це якесь з російських міст чи російська глибинка. Щоби відзняти в Москві, Підмосков'ї чи деінде в Росії одну серію, слід витратити в середньому 100 тисяч доларів, а в Україні затрати не перевищують 30 — 40 тисяч доларів. Тут же, на місці, наймається знімальна група, якій теж платиться набагато менше. Приміром, оператор, який працював над моїми новими картинами, отримав вп'ятеро меншу суму, ніж він одержує в Москві, працюючи з Анатолієм Матешко. Парадокс?.. А от актори запрошуються російські, наших — двоє-троє. І не тому, що тамтешні інвестори не люблять українських кінозірок, а тому, що вони невідомі російській телеаудиторії. І безглуздо нарікати: хто платить, той замовляє музику.
У такому здешевленні наших акторів, режисерів, операторів, технічних кінопрацівників певною мірою винні продюсери. Вони бояться ризикувати, беручи кредити в банках на виробництво фільмів, натомість запрошують закордонних інвесторів працювати тут за відчутно зниженими цінами. Продюсер у світі — людина, яка, маючи кошти, організовує процес кіновиробництва, а потім — через прокат, покази стрічки на фестивалях, повертає їх, аби відзняти наступний проект. Продюсер в Україні передусім дбає про власні інтереси. А це психологічно непросто — працювати тільки заради наживи. Врешті-решт постає внутрішня проблема — навіщо витрачати гроші на ще один фільм, якщо можна придбати більш модну машину... Не варто зараз говорити серйозно про продюсерство в Україні.
Про що треба знімати художні стрічки? Мені здається, зараз глядач потребує хороших комедій, мелодрам, психологічних драм... Він не може постійно перебувати в напрузі, дивлячись трилери, бойовики, детективи... Про це заговорили й московські продюсери.
Два мої останні фільми — це комедійна мелодрама про звичайного чоловіка, в якого закохалися дві жінки, які спершу обурюються, що той не зважає на них уваги, а потім його рятують від третьої; і новорічна комедія про безробітного актора, який знайшов реалізацію своїх здібностей, виголошуючи останні прощальні слова на похоронах багатих авторитетів.
Олесь САНІН:
— Нині в Україні цікавими будуть успішні, майстерно створені фільми, не обов'язково про наше сьогодення. На мою думку, питання сучасності нав'язане телевізійними каналами, яким просто дешевше знімати сучасні картини. Приміром, чому не зробити художні стрічки про тих, хто намальований на українських грошових одиницях: Лесю Українку, Івана Мазепу, Богдана Хмельницького... Українцям потрібні зафіксовані емоційні докази, що вони і мають своїх героїв, славну минувшину. А кіно чи не найбільше з усіх видів мистецтва створює ілюзію присутності глядача й змушує його співпереживати. Тоді й наші діти почнуть бавитися в козаків, а не продовжуватимуть гратися в термінаторів. Але роботи про Хмельницького та Мазепу вже знімалися — скажете ви?.. Питання в тому, як вони були художньо й технічно створені, за які кошти і чому не стали українським «Хоробрим серцем», хоча мали б стати?
Ми маємо велику скарбницю національної літератури. Останні експерименти російського шоу-бізнесу показують, що той же «Ідіот» Валерія Тодоровського за Федором Достоєвським мав вищий рейтинг, аніж чемпіонат світу з футболу! Зараз він готується знімати «Бесы», теж за Достоєвським.
В Україні говорять, що немає професійних сценаріїв. Якоюсь мірою це правда. Але ж керівництво каналу «1+1» запросило українських письменників Марину і Сергія Дяченків для написання сценарію «Украденого щастя» за Іваном Франком...
Щодо фільмів про нашу сучасність... Колись я написав кілька сценаріїв, але відчував, що поки зніматиму фільми, вони застаріють. Пригадуєте, так було у фільмах кінця 80 х — початку 90-х років: у кадрігрошові одиниці змінювалися, нині той одяг виглядає немодним, макіяж — вульгарним, і все нагадує залишки радянської дійсності. Крім цього, я не знав тоді, як глядачеві пояснити, що мафіозі, депутат, олігарх були героями того часу?.. Зараз українці почали глибше розуміти самих себе і час, у якому живуть. Тепер відчуваю, що своїх сучасників знаю краще й можу знаходити серед них найцікавіших, зупиняти час і розкривати їхні характери. Приміром, для українського «Брата-3» героєм міг би бути український заробітчанин, який з мрійника став реалістом, долає перешкоди та досягає успіху не завдяки, а всупереч...
Зараз спільно з відомою американською кінокомпанією буду знімати двомовний фільм — українською й англійською — про одного американця з Чикаго, який, піддавшись агітації НЕПу — мовляв, створення нових робочих місць, великого заробітку, свободи — на початку 20-х років разом з шестирічним сином приїхав у Харків, столицю радянської України. Його ошукали, побили, і поки він лежав у лікарні, кудись подівся його син. Хлопець став поводирем у кобзаря й скоро став чи не єдиним свідком знищення кобзарів у Харкові в 1932 році. У основі сюжету — реальний історичний факт. Сценарій писав я, зараз його американські сценаристи адаптують спеціально для американського актора, який гратиме емігранта з Чикаго. Цей фільм — такий собі мікс сучасного американсько-українського сприйняття нашої історії.
Я працюю з американськими кінокомпаніями тому, що вони гарантують світовий прокат. А це — можливість розповісти про Україну в світі. Зняти фільм тільки за українські гроші дуже складно. Банкіри, фінансисти хочуть бодай повернути вкладені кошти. А продукт, що демонструватиметься тільки у вітчизняному прокаті, не покриває грошей, затрачених на його виробництво.
