Чи пам’ятає Кам’янка Чайковського?
На долю невеличкої Кам’янки з населенням близько 15 тисяч осіб випало кілька відчутних доторків Великої історії. Уздовж міського парку, закладеного ще кілька століть тому, — пам’ятники Петру Чайковському, Олександру Пушкіну та декабристам. У тутешньому музеї Пушкіна та Чайковського вам розкажуть, що всесвітньо відомий композитор протягом 28 років приїздив у Кам’янку щоліта до своєї сестри, яка жила тут разом із родиною. «День» уже неодноразово писав про Чайковського та Україну, з якою Петро Ілліч, окрім іншого, був пов’язаний генетично. Рід композитора походить із Полтавщини, один із його предків був козаком із характерним прізвищем Чайка. Звісно, українцям цей факт дає повне право приписувати Чайковському генетичний потяг до України, хоча знавці його біографії стверджують, що прихильність композитора до Кам’янки була наслідком передусім теплої родинної атмосфери, створеною сестрою Петра Ілліча. Та, мабуть, краще за біографів про ставлення Чайковського до Кам’янки можуть свідчити слова самого композитора, для якого Кам’янка була місцем, де він «знайшов те відчуття миру в душі, якого дарма шукав у Москві та Петербурзі». «Я просто плаваю в якомусь океані щасливих відчуттів. Годину тому була хвилина, коли я серед поля пшениці, що прилягає до саду, був настільки приголомшений захопленням, що спав навколішки і дякував богові за всю глибину зазнаного блаженства... Всюди краса і простір...», — пише Чайковський у листі до брата Модеста влітку 1880-го року.
За словами працівниці музею Чайковського та Пушкіна Емілії Толстих, вона доволі детально вивчила переписку композитора і не знайшла в його листах жодної негативної згадки про Кам’янку, тоді як про Москву, яку Чайковський дуже любив, він часом відгукувався доволі прохолодно.
Перебуваючи у Кам’янці, композитор не нехтував місцевими ярмарками, де уважно прислухався до співу кобзарів і бандуристів. Чайковський любив фольклор, а пісню називав «народною святинею». Під впливом народної творчості він створив чимало своїх творів. І треба сказати, що Чайковський — не єдиний серед російських композиторів, на чию творчість більшою чи меншою мірою вплинув український фольклор. Серед них також Римський-Корсаков, Модест Мусоргський, Михайло Глінка.
Чайковський читав та любив поезію Шевченка, на слова котрого написав два твори — «На городі коло броду» та романс «Вечір». Їхне створення пов’язане вже не з Кам’янкою, а з іншим українським містом — Браїловим, де сьогодні, до речі, також діє музей імені Петра Ілліча.
Загалом із Чайковським пов’язано 16 куточків української землі. Не раз він бував у Києві, Харкові, Одесі, спілкувався з тогочасною українською творчою елітою. У кам’янському музеї зберігається картина Василя Забашти «Зустріч Чайковського з Лисенком у Києві». Під час одного зі своїх візитів до Києва Чайковський справді був гостем українського класика, про цю зустріч свідчать спогади сина Миколи Лисенка.
Окремий цікавий сюжет пов’язаний із зустріччю Чайковського та відомої української акторки Марії Заньковецької. У 1893-му році в одеській опері відбулася прем’єра «Пікової дами». Після вистави українські актори на чолі із Заньковецькою подарували Чайковському, що був присутній у залі, лавровий вінок із написом «Смертні — безсмертному». Пізніше Чайковський, якого зачарує гра Заньковецької у спектаклі Тобілевича «Безталанна», ніби у відповідь подарує акторці срібний вінок із написом «М.К. Заньковецькій — безсмертній від смертного».
Кам’янка дуже пишається своєю культурною історією, особливо тим її розділом, що пов’язаний із іменем Чайковського. Таким чином, запитання, винесене у заголовок статті, може видатися безглуздим (звісно, тут пам’ятають Чайковського, адже є і пам’ятник, і музей...), хоча насправді воно підступне. Бо якщо спуститися з небес на грішну землю або, іншими словами, вийти з музею Чайковського і пройтися вздовж центральної вулиці Кам’янки, що досі носить ім’я вождя пролетаріату, то виникає запитання: а чи пам’ятають та цінують тут Чайковського насправді? Якщо так, то кам’янчани мають знатися на класичній музиці, поважати свою історію, одним словом, бути таким собі анклавом високої культури в українській провінції, але на місцевих виборах тут досі голосують за комуністів, а в закладах, так би мовити, громадського відпочинку лунає синтезаторний шансон. Ні, не французький...
Чайковський у Камянці, на жаль, присутній переважно формально, не ментально. Його творчість не диктує спосіб життя, спілкування, побудову відносин зі світом. Так само як у всій Україні досі не відчутна присутність ні Шевченка, ні Лесі Українки, ні Франка, ні... Так само як у всій Україні місцеві музейники розповідають «хоррори» про те, як у 90-х вони рятували від «смерті» рояль, на якому грав Чайковський, принесеними з дому ковдрами. Доки у 2007-му році кошти на реставрацію музичного інструменту не надав світлої пам’яті Віктор Черномирдін? Тому на згадку про російського дипломата тут реагують плачем...
Тепер на відремонтованому за особисті кошти Чорномирдіна роялі щороку грають переможці Міжнародного дитячого конкурсу пам’яті Чайковського. Цього року вже восьмий конкурс, що відбувся нещодавно, зібрав найбільшу за всю історію свого існування кількість учасників — 48 скрипалів і піаністів віком від 8 до 13 років із багатьох українських областей, а також учасників із Білорусі та Росії. Принципова позиція організаторів (Кам’янський державний історико-культурний заповідник, Росзарубіжцентр, Національний комітет України Міжнародної музичної ради ЮНЕСКО, Національна спілка композиторів України) полягає в тому, що участь у змаганні можуть брати тільки діти із невеличких селищ і сіл, тобто ті, хто має найменше шансів на те, аби «пробитися», а також учні музичних шкіл, які носять ім’я Чайковського. Гран-прі VIII Конкурсу здобула 12-річна віолончелістка із Брянська Євгенія Бєляєва.
Знаково, що цього року до проведення конкурсу вперше долучилася група українських меценатів, об’єднана в мистецьку фундацію «Наше», що вручила більше 10 грошових нагород переможцям конкурсу. Тоді як Київська консерваторія, що, нагадаємо, носить ім’я Чайковського, свою присутність звела до максимальної формальності, не побувавши на самому конкурсі, а лише вручивши пам’ятні дипломи. Між іншим, уперше за всі вісім років існування конкурсу.
Мабуть, декому подібні конкурси можуть здатися занадто дрібними та незначними, хоча насправді (принаймні якщо виходити не з позицій піар-вигоди, а суспільних потреб) вони є важливими не лише з точки зору підтримки молодих талантів, а й загалом підтримки духовного здоров’я українців. Принаймні два дні на рік — коли музику Чайковського у Кам’янці виконують діти — пам’ять про композитора тут насправді оживає. А його музика заповнює глибокі культурні та світоглядні тріщини. Вона нагадує не лише про Чайковського, а й про польського композитора Кароля Шимановського, для якого Кам’янка була батьківщиною, про те, що на відстані всього-навсього 20 кілометрів звідси — легендарний Холодний Яр. Кажете, Пушкін? Свого часу тут бував навіть «Святий Варфоломій» Рембрандта! Але це вже, як-то кажуть, зовсім інша історія...
КОМЕНТАР
Леся ОЛІЙНИК, секретар правління Національної спілки композиторів України, генсек Національного комітету Міжнародної музичної ради ЮНЕСКО, одна з ініціаторів Міжнародного дитячого конкурсу пам’яті Чайковського:
— Головне завдання для нас — це залучення якомога більшої кількості дітей із сіл і регіонів. Саме для них і створений конкурс. Це і є сучасна українська культура, до розвитку якої, на жаль, держава долучається мало. Зокрема, ініціатором заснування цього конкурсу було Посольство Російської Федерації і щороку саме ця установа підтримує конкурс. Кілька разів нас підтримало Міністерство культури, але в останні роки ця підтримка зникла.
Другим важливим аспектом, пов’язаним із цим конкурсом є те, що він передбачає обов’язкове виконання твору українського композитора. Завдяки цьому почала звучати музика сучасних композиторів, яка раніше не звучала.
Третій момент — це залучення до музичного простору сільських дітей, які абсолютно від нього відірвані. Вони не мають можливості слухати якісну музику не лише наживо, а навіть у запису. Завдяки конкурсу ми виявляємо таланти і не даємо їм загубитися серед якихось життєвих обставин, підтримуємо їх, аби надалі вони ставали учнями музичних училищ, а згодом — студентами консерваторії. Якщо дитина перемагає у конкурсі або здобуває призове місце, її музичному вихованню починають приділяти більше уваги — і батьки, і педагоги, і навіть міська влада часом допомагає.
Звісно, таким конкурсам потрібна державна підтримка у вигляді цілої стратегії, державної концепції розвитку музичної сфери. Адже вічно триматися на ентузіастах усе не може. Цього року до підтримки конкурсу приєдналися меценати, в Україні з’являються люди, які розуміють, яким насправді є значення культури, зокрема, музичної, але їх також треба заохотити — законом про меценатство, який Верховна Рада мала би вже давно прийняти. Адже традиції меценатства в Україні є, але потрібні зусилля, аби їх відродити.
