А чи полiтик ти, якщо про тебе немає анекдотiв?
За всіма думками стоїть одне бажання: дізнатися не тільки про погляди політика, а й стиль життя людини, тільки через це й можна «проникнути» у футляр наглухо закритого професіонала.
Недовіра й до слів, і до вчинків залишає людям надію на одну маленьку щілинку — особисте життя, котре хоч у чомусь об’єднує «верхи» з «низами». І справа тут не в «обивательському душку» чи в бажанні, щоб і «високе» показало себе «низьким». Аж ніяк: саме бажання побачити в політиках норму «високої» культури є найпомітнішим.
Представники «покоління ікс» передовсім цураються принципів відеоряду, звичного, як догма, нашому телеглядачеві:
— Я люблю усміхнених і красивих людей — на світських прийомах, на природі, з дітьми, а не в звичних інтер’єрах кабінетів і з папірцями. «Наші обличчя» — або нудні, або перелякані, і весь час повчають. (Наташа В., 8 клас гуманітарного ліцею).
— Звичайно, політики, а серед них і Президент — повинні репрезентувати нашу державу за рубежем, але щось вони мають і для своїх громадян означати. Багато в чому вони дуже самовпевнені, тому й запідозрюєш їх у хитрощах і нахабстві. Спілкуються з нами тільки указами й промовами, а де ж їхні людські емоції, де спогади, стосунок до сіл і міст, у яких народилися й жили? Де вчаться їхні діти, що люблять робити у вільний час? (Василь М., 2 курс поліграфічного технікуму).
Зазначимо: молоді люди сприймають «політиків» апріорі як людей старшого покоління, як «батьків», які щось приховують від «дітей» і які не вміють бути привабливими, спортивними, світськими. Варто уваги й те, що на «противагу» згадувалися в основному лідери Америки й Росії: наддержави диктують надобрази. Побіжно згадували iмпозантнiсть Гельмута Коля, романтичний трагізм принцеси Діани й виправку генерала-рятiвника Франції де-Голя. Масштабність особистості політика, схоже, напряму співвідноситься з культурним завоюванням держав!
— Політики не цікаві тому, що не шукають масок, близьких і зрозумілих народу. Немає поки що культурної моделі, у якій можна було б побачити знайомі прототипи. От навіть хвороба Єльцина йде йому «на користь» — як пушкінське «царствуй, лежа на боку». Знов-таки, в американців був хворий президент Рузвельт, який став майже героєм, «що вирівнює» інтелектуальну рівність із воюючою Європою. Вітчизняна історія сповнена прикладів наших «нетипових» політиків із їхніми драматичними історіями — що Хмельницький, що Мазепа, а де драми наших сучасних політиків? Вони навіть не пам’ятники, а боввани, не схильні ні до слабкостей, ні до радощів. (Ірина Б., викладач історії, 42 роки).
Емоційна відвертість — чинник настільки важливий, що зневажання його викликає найрадикальніші реакції:
— Мене дивує, що про наших політиків немає анекдотів — чи вони настільки нецікаві? Ні пліток, ні гучних скандалів — усе сховано, «упаковано» в офіційний стиль, неначе вони — суперлюди, котрі зневажають усе людське. (В’ячеслав Б., дизайнер інтер’єрів, 34 роки).
— Був би не проти побачити нашим президентом жінку — красиво, по-представницькому й демократично. Але не дай Бог, із сьогоднішніх політиків. Вони всі розлючені, нервові, вже аж ніяк не захисниці. Повага до жінки — в наших народних традиціях, може, при ній і чоловіки крали б менше?! (Микола К., художник, 56 років).
«Жіночий лик» iнколи та й промайне в роздумах: незабутні Індіра Ганді й Маргарет Тетчер втілювали національні образи матері й економіки. Але, наприклад, Грейс Келлі, голлівудську «зірку», що стала зразковою королевою Монако, не назвав ніхто. Так само, як і Еву Перон, чия популярність начебто збільшилася після фільму «Евіта» з Мадонною в головній ролі. Так і скандальну Чиччоліну наші співгромадяни не зараховують до політиків, а згадують лише в курйозах. Про вплив дружин на політкар’єру іменитих чоловіків також не дуже говорять; то морщачись, то криво усміхаючись, мої співрозмовники (й чоловіки, й жінки) «недобрим» словом згадували Надію Крупськую і Раїсу Горбачову.
Що вищою є «вікова планка» — то рідше зустрічаються побажання щодо зміни вигляду, образу, іміджу. Частіше проривається риторична гіркота: «Що кожний з них робив би, втративши владу і ставши такими, як ми? Чим би займалися, лишившись у самотності?» Відчуття безсилля перед кінцем земного шляху в покоління, яке живе спогадами, викликає іншого роду запити «близькості до народу»:
— Мені все одно, як вони виглядають, де лікуються або куди їздять відпочивати. Лише б господар відчувався, який ставиться до країни як до землі, яку треба доглядати, щоб вона урожай давала. От, хіба що, хотілося б спитати: чи їздять вони до своїх батьків або на могили, чи піклуються про них? (Юрій К., сільський учитель, 63 роки).
Мабуть, найбільш інтригуючим стало прохання всіх опитаних — змінити їхні прізвища при опублікуванні. Чому? Навіть якщо й немає критики персональної — страшно: гіпотетичні неприємності «з владою» не потрібні нікому. Ймовірно, в образах наших політиків (або в образі нашої влади) ще дуже мало демократизму, якому можна довіряти. І важко вирішити, що ж тут є первинним — брак культури чи існування структури?
А як ви, наш читачу, ставитеся до того, що народні обранці «живуть на видноті» найчастіше тільки в іпостасях політичних функціонерів і бонз? І що значить для вас поняття «політична культура»? Чекаємо ваших дзвінків, листів, запитань, відгуків за адресою: 254212, Київ, вул. Маршала Тимошенка, 2-л, «День», т. 414-91-26.
