Денис ЮРЧЕНКО: «Я ріс поруч із Бубкою»
1988 рік. Сеул. Молодий житель Донецька Сергій Бубка завойовує для збірної СРСР «золоту» олімпійську медаль у змаганнях «жердинників».
Пізніше він багато разів бив світові рекорди, шість разів поспіль ставав чемпіоном світу, але олімпійське «золото» Сеула — поки єдине в славній кар’єрі Сергія Бубки (попереду — його остання Олімпіада в Сіднеї). Тоді, в 88-му успіх українця викликав справжній фурор — неймовірно зросла популярність саме цього виду легкої атлетики. Тисячі хлопців у всьому Союзі йшли в спортивні секції, щоб у майбутньому стрибати, «як Бубка», а про Донбас годі й казати.
Одним із таких «хлопців» був і Денис Юрченко — нинішній чемпіон України, нова надія нашої країни в стрибках з жердиною. Однак для нього Сергій Бубка — не просто жива легенда, а ще й вчитель, друг. Наступні олімпійські старти будуть у Дениса першими в житті (йому лише 22 роки) — він неначе приймає естафету від свого знаменитого земляка. Вони дуже схожі, й навіть тембром свого голосу Юрченко дуже нагадує Бубку.
— Денис, українські спортсмени вирушають у Сідней групами, причому деякі з них зараз вже перебувають в Австралії. Ти хоч будеш брати участь в офіційних проводах збірної 7 вересня на майдані Незалежності?
— Так, мене зарахували у другу групу легкоатлетичної збірної — ми вилітаємо в Сідней 9 вересня. Перша група поїхала ще 1 вересня.
— Ти ставиш перед собою якісь завдання, розраховуєш на певне місце на цій Олімпіаді?
— Для початку ми з тренером плануємо вийти у фінал турніру, а далі — подивимося. На вирішальному етапі — 12 найсильніших учасників, і бути серед них — уже велика честь.
— Ти вже знаєш, які умови чекають на тебе в Австралії? Ймовірно, доведеться зіткнутися зі спекотною погодою...
— Щодо спеки ти помиляєшся — середня температура на континенті у вересні не перевищує 20 о С-22 о С. Що ж до суто професійних аспектів, то, наприклад, покриття бігових доріжок нічим не відрізняється від європейських стандартів або від тих же доріжок НСК «Олімпійський», на яких ми зараз із тобою стоїмо. Єдине, до чого треба буде звикнути — це до дев’ятигодинної різниці в часі. В іншому — все те ж саме: приїжджай і стрибай.
— Місяць тому ти із солідною перевагою переміг на чемпіонаті України, взявши висоту 5,72 метри. Зараз ти справедливо вважаєшся одним iз лідерів в українській збірній. Чи відчуваєш відповідальність, адже тренери покладають на тебе великі надії?
— Дійсно, тиск, якщо так можна сказати, зі сторони відчуваю. Тому відчувається й відповідальність перед усіма, хто в мене вірить. Але у мене є важливий козир — я молодий, уперше виступаю на таких важливих змаганнях і палаю величезним бажанням виступити на них найкращим чином.
— А хвилювання не заважатиме?
— Мені хвилювання — не перешкода. Навпаки, невеликий «мандраж» йде тільки на користь.
— Денисе, Сергій Бубка зіграв велику роль у твоїй кар’єрі, чи не так?
— Не тільки в кар’єрі, але й у житті. Розумієш, я виріс разом з ним, виховувався на його перемогах, результатах. Коли Сергій у Донецьку, тренуємося завжди разом — в одному манежі, на одній «ямі». Він допомагає нашій школі жердинами, екіпіровкою. Я з ним весь час разом, з малих літ.
— Ти можеш назвати його своїм вчителем?
— Мені пощастило, в мене було багато вчителів. Сергій — один із них. Вчителем вважаю й свого нинішнього тренера Миколу Яковича Козлова.
— Стрибками з жердиною ти займаєшся з 10 років, з 1988 року. Чи буду я правий, якщо скажу, що ти «вподобав» цей вид спорту саме завдяки перемозі Сергія Бубки в Сеулі?
— Безумовно. Практично відразу після тієї Олімпіади мене прийняли в донецьку спортивну секцію «жердинників», і я був надзвичайно радий цьому.
— Денисе, зовсім нещодавно на цій самій арені «Олімпійського» ти став чемпіоном України. Що значить для тебе ця перемога?
— Це була моя давня мрія. І справа навіть не в тому, що найкращі легкоатлети першості отримували путівки в Сідней, а в самому престижі змагань. Тим більше, довелося стрибати в одному секторі з Бубкою, а ми з ним раніше в офіційних турнірах разом не брали участі. Якщо чесно, то я навіть не розраховував виграти.
— Сергій Бубка вже оголосив про те, що після Сіднея завершить свою кар’єру. Зрозуміло, всі ми чекаємо від нього «на прощання» хорошого виступу, однак по останніх турнірах видно, що він далеко не в найкращій формі...
— На жаль, зараз у нього даються взнаки наслідки дуже важкої травми. Два роки він практично не стрибав, переніс чимало операцій. Зараз для Сергія головне — відновитися морально, адже фізично, гадаю, він готовий стрибати і за 6 метрів. А от психологічні травми загоюються набагато повільніше. Хоча мені здається, до Олімпіади він «відійде». Коли справи підуть у Сергія нормально, він і мені допомагатиме. Проте він, звичайно ж, відчуває й мою підтримку. Зараз він їздить по комерційних турнірах, намагаючись «піймати» той стрибок, який вдавався йому в найкращі роки.
— Денисе, як з тобою попрощалися рідні й друзі в Донецьку?
— По-перше, ніхто не прощався, а всі говорили «до зустрічі». А по-друге, всі покладають на мене великі надії. Проводжало й керівництво області, й донецькі mass-media. Всі побажали мені успіхів.
— Що ж, від імені київських журналістів дозволь приєднатися до всіх теплих слів. Нехай тобі підкоряються будь-які висоти!
— Дуже дякую. Будемо старатися.
