Детонатор культурного вибуху

— Чому у законодавчо несприятливому для книговидання економічному просторі ви вирішили займатися саме цим?

— Приблизно два роки тому ми замислилися, чому на Чернігівщині, з такими традиціями (прізвищ можна назвати дуже багато, починаючи від Пантелеймона Куліша — до Олександра Довженка), останнім часом не видано жодної книжки? Невже річка творчості зміліла? На сьогоднішній день у нас в області існують дві спілки письменників. Одна з них була створена у вересні 1992 року і взагалі не мала ніяких прав. Коли ми почали працювати разом з літературною спілкою письменників «Чернігів», вона видавала альманах «Літературний Чернігів». Жодного стосунку до обласного відділення Національної спілки письменників України вони не мали, і на той час взагалі не мали права на друк. «Літературний Чернігів» був слабеньким журналом, якому ми вирішили допомогти. За підтримки бюджету області альманах набув ошатного вигляду. Ми дійшли висновка, що у ньому повинна бути не тільки творчість літераторів, а й художників та фотохудожників.

— І з чого ви почали?

— Ми замислились: можливо, нема авторів? Та ні — черга. Матеріали — найцікавіші. Тоді ми поставили собі за мету видати 30 книжок. Зараз ми робимо тритомну антологію поезії Чернігівщини. Також ми зібрали близько 90 есе поетичних голосів Чернігівщини — від Пантелеймона Куліша до сучасників. Тобто ми, нікого не просячи, здійснили спробу за невеликі гроші видавати книжки різного рівня.

Не секрет, що для вступу до Національної спілки письменників України автору треба видати три книжки. І, можливо, книжка, яку ми допомогли видати, буде сприяти професійному росту письменника. Ми допомагаємо повірити у себе. Наприклад, у нас є поет Коробко, який усе життя був прикутий до ліжка хворобою. Коли він побачив примірник власної виданої книжки «Біль і святість», то неначе вдихнув чистого повітря. Для нього це були найліпші ліки. Це приклад того, що кожна творча людина за допомогою держави може зробити першу спробу.

— Добре, коли автори друкуються і мають шанс засвітитися. А що це значить для вас?

— Я беру кожну видану книжку до рук, як дитину. Працюю над кожною обкладинкою. Для мене — це серйозна справа. Прикладом серйозного ставлення до книговидання для нас стала робота Лариси Івшиної над підготовкою, виданням та пропагуванням «України Іncognitа». Після зустрічі у нас в Чернігові на презентації першої книжки «Україна Іncognitа» з подачі «Дня» ми почали працювати над можливим проектом «Україна Іncognitа. Чернігівщина». Ми поставили собі за мету піднятися до рівня бібліотеки газети «День». Цікаві матеріали вже є, зацікавлені люди теж. Ми «захворіли» цим питанням і прагнемо представити цю книжку в іншому вимірі. Чернігівщина офіційно виникла 1300 років тому. Москва — 850. Ми вчили інших і хочемо нагадати про це.

— Багато хто бачить проблему вітчизняного книговидання у великих витратах. Як ви вирішуєте це питання?

— На власному досвіді я переконався, що для книговидання не потрібно великих грошей. Головне, щоб було бажання влади і творчих спілок працювати разом. Сотні молодих людей сьогодні пишуть, але їм потрібен трамплін для першого стрибка. Нещодавно ми прийняли рішення наступного року, на 120-річчя Михайла Коцюбинського, вручити літературні премії найкращим письменникам. Наша мета — зробити це подією обласного масштабу. Адже на Чернігівщині багато людей, які душею і серцем бажають працювати. Разом ми доводимо, що не тільки в Києві чи Харкові можна видавати книжки.

— Які рекомендації ви можете дати областям, які захочуть наслідувати вашу ідею?

— Головне — знати, чого ти прагнеш. Повторюся, що спочатку ми поставили перед собою завдання створити бібліотечку з 30 книжок. Щоб вона була у кожній школі. Але розповсюджуватися ця бібліотечка мала не безкоштовно. Я противник безплатної роздачі книжок. Людина повинна мати можливість купити книжку, цінувати і читати її. Я пам’ятаю історію кожної купленої мною книжки. За радянських часів дефіциту це була велика проблема, але слава Богу, що тоді існувала мода на літературу. До кожного видання ти ставився із трепетом. Я переконаний, що ця традиція повинна відновлюватися. А наша ментальність призводить до того, що даровану книжку можна і потім почитати. Коли ж ти заплатив гроші, то тебе «задавить жаба», якщо не дізнатися, що ж ти купив.

— З ваших слів можна зробити висновок, що книговидавництво — не така вже й важка справа...

— Звичайно, проблеми є. Головна — у невеликих тиражах, адже тоді виростає собівартість видання. Але більші наклади видавати ми не можемо. Сьогодні ми ставимо перед собою завдання підняти і зацікавити той творчий пласт, який уже втратив надію. Це — можливість дати повірити творчій людині в те, що сьогодні в Україні вона може бути почутою, прочитаною. Звичайно, ми розуміємо, що не всі автори однаково високого рівня. Але якщо із сотні письменників вийде ще один Довженко, то це величезний успіх. Я в це вірю.

— Як автори дізнаються про вас?

— Ми створили при управлінні у справах преси та інформації координаційну раду з питань книговидавництва, куди залучили істориків, літераторів, журналістів. Вони колегіально вирішують, кого в першу чергу треба видати. Книжку можна видати, але не обов’язково читач буде знати про неї. Відповідно, потрібна реклама.

— І як, на вашу думку, має відбуватися популяризація літератури?

— Візьмемо, наприклад, «Україна Іncognitа». Ми бачимо, що вона повинна бути у кожній бібліотеці як хрестоматія курсу історії України, де я прочитаю не якісь «сухі» матеріали, а живі документи, котрі дадуть поштовх до більш глибокого вивчення теми. Тому, коли ми з Ларисою Івшиною обговорювали можливість видання «Україна Іncognitа. Чернігівщина», то подивилися зовсім на інший пласт — що ж таке Чернігівщина в історії України? Свого часу Чернігів отримав Магдебурзьке право і був справді європейським містом. Можливо, це був той прототип ЄС, куди ми сьогодні тягнемося. А можливо, ми і були центром Європи, а сьогодні починаємо вчитися у інших того, що у нас уже було і є.

Ми вперше цього року залучили кошти не тільки обласного бюджету, але і районів. Ми консолідовано допоможемо своїм авторам. Потрібно, щоб і райони плекали свої таланти. Альманах «Літературний Чернігів» дає можливість «засвітитися» авторові, а вже потім ми надрукуємо кращих. Отже, з’являється конкуренція. За останні два роки ми видали понад сто книжок. Люди побачили, що на книжці можна заробляти, і це нормально. Якщо наступного року набуде чинності закон про книговидання, то це може стати детонатором культурного вибуху.

— А чи мають ці книжки популярність?

— Поки що не дуже. Нині комп’ютерні технології відучують читати. Але ж книжка — це інтимна річ. До її героїв можна повернутися у будь-який момент. В останні роки Україна пішла у видавничій галузі європейським шляхом — йдеться про приоритетне видання детективів та книжок розважальної тематики. Виросли покоління, які не приучені до серйозної поезії чи прози. Для популяризації таких видань потрібна реклама. На чернігівську презентацію «Україна Іncognitа» прийшло дуже багато людей — ми бачимо, що людям це цікаво. На таких прикладах і має базуватися популяризація книжок.