Доблесть зодчих

Сюжет бієнале, першої в нинішньому тисячолітті, будується навколо слогану «Next», що можна перевести як «наступний», «майбутній», або — «найближчий», «що знаходиться поряд». Звідси і дві, взаємодоповнюючі, одночасно діаметрально протилежні тенденції, які, без ризику перебільшення, можна назвати модними, актуальними в сучасному містобудуванні. З одного боку, переважали проекти на грані фантастики, віртуальні ігри в неземний, ідеальний пейзаж, розробки, цілком уявні в якомусь футуристичному бойовику. З другого — віталася відповідність людині, її повсякденним потребам, створення об’єктів, що не конфліктують iз навколишнім середовищем, середовище те природне чи історичне. У першому випадку така гігантоманія, дослідження проективної, «паперової» архітектури здавалися доречними в мегаполісах, що розрослися, в містах Заходу і Далекого Сходу. В другому — турботою архітекторів була маленька, небагата людина, простий мешканець невеликих міст чи сіл, а також народи, що не входять до заможного «золотого мільярда».

Засобом демонстрації проектів служив, без сумніву, певний експозиційний жест. Іншими словами, можна було просто розвісити креслення і розставити макети будівель, як і зробила більшість учасників. Більш складний шлях передбачав перетворення самого павільйону на самодостатній, естетично автономний простір. Зразок останнього підходу, досить несподівано, представили єгиптяни. Їхній зал був розділений безліччю вертикальних полотнищ, схожих чи то на абстрактні картини, чи то на стіни житла кочівників. Пробираючись серед цього лабіринту, що колишеться по підлозі, обсипаній морською сіллю, відвідувач опинявся в мініатюрному оазисі, на краю ставка з дном, обсипаним кольоровими камінцями, зустрічаючись до того ж із власним відображенням у величезному дзеркалі. Мабуть, ніхто б не зміг подати образ своєї країни на цій виставці краще, ніж єгипетські художники. І, водночас, така репрезентація видавалася далекою від суто практичних, архітектурних завдань. Єгипетський павільйон був би більш доречний на «основній» бієнале.

Згаданий вище футуристичний порив неподільно торжествував у павільйоні США. Ця експозиція взагалі виявилася в центрі уваги, — аж до невеликої демонстрації антиглобалістів у день відкриття, — що не дивно. Адже її зміст визначався річницею катастрофи 11 вересня. Проекти відновлення манхеттенських «близнюків» були поряд із фотографіями Джоела Мейеровіца, зробленими прямо на місці, по гарячим слідам трагедії. Сама виставка залишала змішані почуття. Прагнення залікувати рани Нью-Йорка у численних проектувальників набуло дивних форм. Хмарочоси у вигляді гігантських язиків полум’я, зламаних залізних конструкцій, скошеної петлі, яйцеподібного кокона, у вигляді прострілених наскрізь і поплавлених руїн… Створювалося враження, що людство нічому не навчилося і замість одних веж просто будує інші, а драматичні спогади запаковує в глянець, як на фотографіях Мейеровіца. Не дивно, що і «Золотого Лева» за творчі досягнення дали автору передчасно загиблого Всесвітнього торгового центра, японцю Тойо Іто.

Своєї вершини жорстка урбаністична функціональність досягла у швейцарському «Гормоноріумі». Це проект, який також відповідає швидше науковій фантастиці, викликав серед публіки деякий ажіотаж. Принаймні, черга стояла постійно. Приготування викликали притік адреналіну. Відвідувачам видавали поліетиленові бахили, вішали на шию спеціальні номерки і давали розписатися під спеціальним попередженням, що вони входять до залу на свій страх і ризик. Центральною якістю «Гормоноріума» був його мікроклімат. За допомогою спеціальних машин тут створювалися умови, близькі до перебування на висоті 2500 метрів над рівнем моря. Холодне розріджене повітря, сліпучо білі стіни, світна підлога — до такого масованого удару по відчуттях не додумався ніхто з колег Пилипа Рама і Жана-Жиля Декосте. Пересічні громадяни, які потрапляли до «Гормоноріума» (ваш покірний слуга тут не виняток), дійсно відчували себе такими собі скелелазами, що штурмують, як мінімум, вершини Альп. Проте серед цієї білої тиші відвідували сумні думки: яким же бачать земне майбутнє швейцарські архітектори, якщо замість справжніх гірських висот пропонують гори штучні, надуті вентиляторами і підсвічені неоном…

Вдалим поєднанням практицизму та ігор артистичного розуму запам’яталася експозиція Росії «Два театри». Гучні проекти реконструкції Великого і Маріїнського (щодо другого варто б взагалі було розповісти окрему історію) театрів доповнювалися життєрадісною інсталяцією на першому поверсі павільйону. Скло і вода, різнокольорові вогні, гра прозорих контурів, відображень і спалахів електрики — від цього, як від рідкісної небаченої диковинки, важко було відвести погляд.

А самі пропозиції з реконструкції знаменитих підмостків викликали в українського кореспондента здорове почуття заздрості до наших північних сусідів. Якимсь чином росіянам, принаймні, на папері, вдається позбутися комплексів як національного самоприниження, так і такого ж безглуздого шовінізму. Американець Ерік Мосс розробив для Маріїнки зухвало радикальне оновлення. Але його шалені склобетонні конструкції здаються такими лише на перший погляд. По суті ж колосальні прозорі «мішки» парадоксальним чином перегукуються і з класичним виглядом як будівлі театру, так і Санкт-Петербурга в цілому. Але річ навіть не в тім, що оновлена Маріїнка виглядає радикально, а Великий — консервативно. Просто видно, що росіяни не бояться ризикувати, не побоюються просити поради і допомоги у майстрів незалежно від складу їхніх думок і країни проживання. І в результаті — не тільки дбайливе ставлення до своєї спадщини (якому нашій столичній владі повчитися), а й справжній сучасний розвиток культурного ландшафту, результати якого не соромно показати нащадкам. До речі, розвиток був ключовим поняттям і для української експозиції, але про неї трохи пізніше.

На шляху урівноваження вимог краси та користі досягли успіху країни — географічні антиподи, Фінляндія і Бразилія. Те, що запропонували їхні розробники, можна було б назвати народною архітектурою, якби не неминучий етнографічний відтінок. Насправді це дійсно глобальні — або, якщо розуміти під цим турботу про бідних, — антиглобалістські праці. Засобом прикладення своїх талантів архітектори Суомі вибрали, як не дивно, Африку. Чарівність чорного континенту пронизувала павільйон до найдрібніших деталей, від дивовижних пряних запахів до піщаної підлоги, від полиць із яскравим начинням до фонограми з тубільними піснями. І серед всього цього, органічно, фотографії будинків, збудованих сіверянами для африканців. Дійсно затишні, ідеальні в тамтешньому ландшафті, житла. Відразу ставало очевидним глибоке вживання фінів у насущні турботи тих, здебільшого небагатих людей, для яких вони придумують і будують житло.

Бразильці відіграли на опозиції теперішнього часу і майбутнього, організувавши свою секцію навколо поняття «апгрейд». По боках павільйону вони вибудували з фанери, випадкових дошок і картону точні копії тих халуп, у яких туляться мільйони їхніх співвітчизників. У першому залі — панорамні знімки жахливих своєю убогістю кварталів, які складаються з тимчасових будиночків. Чистилище змінював рай — знімки чистеньких, упорядкованих мікрорайонів, які виросли на місці фанерних трущоб. Простий і сильний соціальний мотив і фінського, і бразильського павільйонів запам’ятовувався надовго, однак призів, на жаль, архітекторам не приніс.

Бразильці, проте, у програші себе не відчували. Адже кращим проектом журі бієнале визнало будівлю Іберійського фонду в бразильському Порту-Аллегре, спроектовану Альваро Саза Вієйрою. Проект цей, виставлений в Арсеналі, в секції «Музеї», не ефектніший за інші. З точки ж зору відповідності навколишньому пейзажу видається ідеальним. Семирівнева будівля Іберійського музею не просто виростає з гори, яка примикає до неї — вона здається її частиною, настільки органічною, немов стояла тут завжди, ще до появи тут перших людей. Можливо, це і є ідеал новобудови — вона не з’являється вольовим зусиллям навіть самої талановитої людини, а ніби виростає з пейзажу...

За бієнале було помітно, що екологія взагалі стає всесвітньою ідеєю фікс. Так, спеціального згадування журі удостоївся так званий «Озерний проект», задуманий для столиці Мексики. Виявляється, Мехіко-сіті розташоване навколо озер, які дають хоч якийсь відпочинок для 19-мільйонного мегаполісу. Спасіння озер — спасіння самого Мехіко, але й більше. По суті, пропозиції мексиканських архітекторів прийнятні для будь-якого стрімко зростаючого міста, і спрямовані на одне — зробити його гіпертрофовані «людські мурашники» більш прийнятними для життя.

Впорядники української секції, розташованої неподалік від мексиканської, також оперували поняттями екологічності та планування життя. Дитячі малюнки складали строкате полотнище на підлозі. На цей підмурок спиралися своєрідні укриття, виконані з металевої гратчастої опалубки та дрібномасштабних карт. І, нарешті, на стінах — серія карт із Генеральної схеми планування території України, з усіма аспектами — від заповідних зон до системи транспорту. По суті, замість конкретної будівлі було представлено, як проект, всю країну. Досить точно по відношенню до ситуації. Держава, якій трохи більше десяти років, малює свої надії та болісно вибирається з дитячого віку, планує саму себе і одночасно вчиться творити. Прагнення, якому немає альтернативи. Однак, як відомо, диявол таїться в деталях, у дрібницях. Доросле вміння працювати тонко і бережно, враховуючи весь нюанс, також дається тривалою, копіткою практикою.

Зразок такого уміння продемонстрували італійські архітектори. Завдання у них архіскладні: вбудування сучасних об’єктів і комунікацій у пейзаж найдавніших міст-музеїв, де кожний камінчик є історичною цінністю. Дбайливе поводження з цими самими камінчиками могло б бути уроком, насамперед, для київської влади. Досить лише подивитися, як проектувальники пропонують провести метрополітен у Неаполі — перлині Південної Італії. При ультрасучасності дизайну — вражаюча скромність, навіть, точніше, інтелігентність спільного рішення. І можна не сумніватися — метро в Неаполі відбудеться саме таким, як його задумали. Воно буде викликати захоплення авангардністю дизайну й гармонією з видами міста. І наземні виходи із сабвея не стануть різати око своєю склобетонною потворністю. І жоден пам’ятник не буде знесено, не звалиться і не піде тріщинами. І так скрізь в італійській архітектурі, будь то проект Політехнічного інституту в Мілані, бібліотеки в Турині, конгрес-центру у Римі чи навіть ескізи нових наметів для вуличної торгівлі в тій же Венеції. Залишається почуття, що делікатне ставлення до минулого аніскільки не обмежує фантазію італійських архітекторів, швидше, навпаки, стимулює її.

Однак, «Золотого Лева» за кращий іноземний павільйон вручили голландцям. Всі насущні вимоги часу їм вдалося поєднати справді віртуозно. Навіть зорово експозиція Королівства Нідерланди залишала приємний післясмак. Прозорі кулі та монітори з видами нових будівель. Інтерактивний об’єкт посеред павільйону, скляний футляр із макетами та ескізами, які можна було повернути вручну, розглянути з усіх боків. Об’єкти проектування — велосипедна станція, різнокольорові котеджі в далекій провінції чи арт-галерея, що розташувалася прямо серед плавнів, — витончені й зручні, зливаються з навколишнім середовищем, і водночас стильно сучасні. Архітекторам трьох поколінь із маленької країни, в якій, здавалося б, ландшафт освоєний настільки, що нікуди вбити зайвого цвяха, вдалося довести, що людина і природа можуть співіснувати у злагоді. Напевно, це і є «next»-архітектура в усіх її значеннях.

На жаль, багато надзвичайно цікавих робіт опинилися за рамками цієї статті. Оригінальні павільйони Німеччини та Австрії, Великої Британії та Японії, більшість секцій Арсеналу, таких як «Місто веж» чи «Держава і церква». Міста-сади, міста-стіни, вокзали, схожі на космопорти, магазини, що нагадують храми, і храми, що підносяться у вічність... Архітектурна бієнале багата і враженнями, й ідеями.

Жаль, без краплі скептицизму тут не обійтися. Здавалося б, яке відношення весь цей бенкет людської фантазії має до наших, далеко не влаштованих пенатів?

Саме безпосереднє. Не в тому, що стосується гордовитих хмарочосів чи фантастичних інтер’єрів. Надто важливо зрозуміти те, що, так чи інакше, було лейтмотивом і національних павільйонів, і бієнале загалом. Речі, загалом, давно відомі, десь часом банальні, але незмінно вірні. Земля у нас одна, інших варіантів просто немає. І для того, щоб жити на ній багато і щасливо, варто зробити щасливою, в тому числі, і саму землю. І тут не потрібні грандіозні зусилля, могутні капіталовкладення, вірніше, не тільки вони. Досить іноді просто гарненько подумати, вписати свої дії в минуле і майбутнє — і отримати результат, не образливий ні для минулого, ні для майбутнього.

Мабуть, у подібному пошуку рівноваги і полягає нині доблесть зодчих.