Дорога до Миколайчука

70-річниця з дня народження легендарного актора, кінорежисера й драматурга Івана Васильовича Миколайчука (15.06.1941 — 3.08.1987) — привід згадати українські здобутки глобального рівня. Лише фільмом «Тіні забутих предків», який є рекордсменом за кількістю нагород на кінофестивалях, Миколайчук увійшов в аннали світового кіно. Ця людина стала взірцем і символом для цілого покоління українців, яким була дорога власна культура, власна душа. Проте для численних співвітчизників багатогранний талант Івана Миколайчука залишається відкритим далеко не повністю. І це теж нині є викликом для його шанувальників і послідовників.

— Ювілей Івана Миколайчука відзначатиметься по всій Україні. Головними центрами подій будуть столичний Київ, театрально-фестивальний Львів, співучі Чернівці та рідне Миколайчукове село Чортория на Буковині, — розказав кінознавець, голова Національної спілки кінематографістів Сергій ТРИМБАЧ. — Серед ювілейних акцій плануються видання DVD-колекції фільмів, створених за участю Івана Миколайчука; міжнародний фестиваль міфопоетичного кіно в Чернівцях; створення сайту «Іван Миколайчук» українською, російською та англійською мовами; ретроспективні покази, виставки літератури і фотографій, видання і презентації книжок про митця, наукові конференції тощо. Оргкомітет пропонує всім, кому дорога пам’ять Івана Васильовича Миколайчука, його мистецтво та загалом українська культура, долучатися до цих подій, влаштовувати власні акції, висувати сучасні цікаві ініціативи, які б розкрили істинні масштаби цієї постаті в українському житті. Ювілейний 2011 рік на порозі!

«День» одним із перших долучився до акції і запрошує читачів у с. Чорторию на екскурсію, яку провела сестра митця Фрозина Грицюк .

Наступного року актору Миколайчуку виповнилося б 70 років. А його вже так давно немає на цьому світі. Іван Миколайчук помер 3 серпня 1987 р. Знають це ім’я в багатьох куточках землі, та є маленька точка на мапі України — село в Кіцманському районі Буковини з трохи застрашливою назвою — Чортория. Тут, в старій батьківській хаті, критій соломою, народився четвертим з десяти дітей Іван Миколайчук. У ній же, дерев’яній, але вже з більш серйозним, аніж солома, дахом, продовжується його життя. Але тепер тільки в пам’яті. Тут, у батьківській хаті, зусиллями рідних талановитого кіноактора, режисера і сценариста за допомогою місцевої влади з 1991 року було створено мистецько-меморіальний музей-садибу Івана Миколайчука. Стоїть на обійсті поруч ще один, гарний сучасний будинок, що за життя побудував собі Іван. Сподівався жити тут чи літувати, як на дачі. Не довелося. Зараз це братова хата, але він десь на заробітках. То й стоїть все зачинене й тихе, наче ось тільки-но був тут Іван і десь пішов — чи в поле, чи на знане чорторийське озеро, туди, де лебеді прилітають.

Прозоре повітря аж бринить від свіжості. Де-не-де на деревах видно пожовкле осіннє листя, а те, що впало, вкрите свіжим снігом... Сонце пригріває, розріджуючи морозний подих природи, його лагідні промені веселими зайчиками пробігають по обличчю Івана... бронзового... який сумно спостерігає за всім, що робиться на його подвір’ї біля рідної хати, на вулиці, що тепер носить його ім’я. Чи ж міг сподіватися? Дивиться він і радіє, бо частенько таки відкриваються двері його хати для тих, хто приїжджає в гості. А їдуть звідусіль, навіть з-за океану — і там знають про Миколайчука. Взагалі в книзі відгуків музею — записи відвідувачів з 18-ти країн світу. На день буває по кілька екскурсії. Проводить їх людина, яка, певно, найкраще за всіх знала Івана і найдужче за всіх любила — його сестра Фрозина Грицюк. Їй зараз вже вісімдесят, та в цій невисокій тендітній жіночці стільки енергії, тепла й доброзичливості! А коли вона починає розповідати про брата, захоплюєшся нею з перших слів.

Відчиняє дерев’яні двері в хату, поряд з ними висять дві підкови — на щастя та на охорону дому. Невеличкий коридор і дві кімнатки, направо й наліво. Стіни щільно завішані фотографіями. Портрети Івана наче ікони, що поряд із справжніми родинними іконами. На фото — кадри з фільмів, робочі моменти зйомок, Іван з багатьма друзями, рідними, дружиною Марічкою, на відпочинку, на кінофестивалях, в ролях театральних вистав. Ще на стінах — афіші кінофільмів Миколайчука. Усе в хаті зберігається так, як було колись. На печі — посуд, на лавках — пухнасті ліжники, домоткані килимки. На саморобних дерев’яних поличках, пофарбованих у блакитний колір, стоять нехитрі речі родини — розписані тарілки, чашки, годинник, якого Іван привіз сестрі з Грузії. На підлозі, неподалік печі, стоїть надзвичайний раритет музею — колиска, в якій виріс Іван. А поряд на лаві — не менша культурна цінність — автопортрет-інсталяція, виконана Сергієм Параджановим. Не переоцінити вартість ще одного експоната — сорочку Василя Стефаника, що була подарована Іванові на пам’ять.

Додому, в свою хату, колись Іван звідусіль — з кінозйомок, подорожей, зустрічей — віз фотографії, їх було так багато, що треба було брати окремі валізи. На запитання рідних віджартовувався: «Це все для музею»! Невже передбачав? От нині і згодилися. За цим величезним і цінним фотоархівом зараз можна відслідкувати життєві та творчі моменти буття кіноактора. У цьому музеї надзвичайно демократична обстановка. Відвідувачам все дозволяється! Можна сісти на лавки, де любив сидіти Іван Васильович, до будь-чого можна доторкнутися, взяти до рук, роздивитися. Ніяких заборон, від хранительки й гіда — лише доброзичливість. Це — риса всієї родини Миколайчуків, звідси й витоки характеру і вдачі Івана. Фото артиста з кінофільмів тут всім екскурсантам дарують на згадку. В інших музеях фото продавали б, а Фрозині ж така думка навіть і в голову не прийшла. Вона вважає — нехай всі відвідувачі музею мають фото її брата, красеня Іванка, на пам’ять.

Сестра Фрозина дуже рада гостям, які приїжджають у Чорторию, та інколи дивується, як це люди знають про цю хату? Особливо їй запам’яталася делегація дітей років 12—14, що приїхали здалеку. Вона здивовано перепитала, що ж вам розповідати, ви ж Миколайчука, мабуть, не пам’ятаєте й не знаєте?

— Якби не знали, то й не приїхали б, — відповів хлопчик. Ну що тут сказати, тільки радіти з такого знаття!

— Отакий і Іван був малим гарним хлопчиком, — розповідає Фрозина Грицюк. — Чотири класи він кінчав тут, в Чорториї, а в сьомий — ходив у сусіднє село, Барбівці. Восьмий клас — то була гімназія в районі, у Вашківцях. Його вчителька з гімназії дуже любила. Усе потім збирала про Івана — його фільми, вирізки з газет та журналів. Цілий альбом зробила про його життя, а на Іванове 60-річчя подарувала його нашому музею.

Як йому те кіно до серця припало, адже лише в 13 років побачив перший фільм? Пам’ятаю, казав: «Я багато чого хотів у дитинстві, але не міг і не мав, а завдяки кіно здійснилося все, про що мріяв». У нашому далекому глухому селі в Івана сформувалося, виникло почуття патріотизму, яке він ніс усе життя, дуже вболівав за все українське. Його найбільшою мрією було бажання, щоб в усьому світі дізнались про його рідну Буковину та Україну. І він все робив для цього. Один з доказів — те, що «Білий птах з чорною ознакою» увійшов до десятки кращих світових фільмів. Іван так любив свою малу батьківщину. Якщо були якісь проблеми, щось не виходило, — все кидав, приїжджав до Чорториї і тут відходив душею. Взагалі, вдома він часто бував, бо ж тут багато знімали кіно — і «Тіні забутих предків», і «Білий птах...», і «Анничку». І нас Іван знімав у своїх фільмах. Пам’ятаю, коли написав сценарій «Білого птаха...», зібрав всіх рідних в хаті — брат Дмитро був, Кость. Посадив усіх нас і читав. До речі, у мене було багато зауважень, які йому казала. Іван завжди радився, уважно вислуховував, але робив так, як сам відчував. Нам казав з повагою: «Ви мої перші й найдорожчі глядачі»!

Знаєте, тато наш спочатку не сприймав серйозно Іванову професію — що то за акторство? Але коли вже пізніше довелось йому поїхати до Чернівців на виставу «Земля», де Іван грав в театрі, то після побаченого тато сказав: «Я міцна людина, але заплакав, коли дивився, і тоді зрозумів, що то за професія — актор». А коли тато помирав, Іван як раз знімав «Анничку». Він отримав телеграму, приїхав на два дні. Потім сказав, як назавжди запам’ятав той стан болю на похоронах і потім використав це в кадрі стрічки...

Коли Іван познайомився з Марічкою, то прийшов до мене. Каже, приведу дівчину, і питає, як тобі? Кажу — гарна, молода, сором’язлива. Потім пішли до мами, Катерини Миколаївни, і їй Марічка теж сподобалась. Співала ж вона як! Добра була сім’я в них...

Оце портрети вишиті. Шевченко... Це коли Іван грав Кобзаря, сестра Марія йому вишила. А коли готувався до ролі Франка, вона йому портрет Каменяра вишила. Але він не встиг зіграти цю роль...

Іван довго хворів. Мій син Михайло часто їздив в Київ, до Івана. Той йому наказував: «Будь мужчиною: бабі, мамі про мене — ні слова»! А я не розумію нічого, все питаю в сина: «Ну, чому ж Іван додому не приїжджає»? Це вже потім син мені розповідав, як прийшов колись до Івана, незадовго до смерті, Марічка на кухні щось робила, Іван і каже: хочу тобі сказати, що маєш робити з тим, що після мене залишиться. Михайло замахав на нього руками — нічого не треба, не хотів показувати, що все розуміє, що дядько згасає. Іван схилив голову і промовив: «Ти мене не хочеш вислухати»... Зараз син згадує: чого я так тоді зробив? От би тепер я його вислухав! Невдовзі нам потелефонували: «Іван помирає». Мій чоловік Георгій приїхав, заходить до кімнати, а Іван питає: «Де Фрозина, Юрко»? Він не повірив, думав, що ми десь у кімнаті й не виходимо до нього. Так хотів нас побачити. Він був змучений хворобою, навіть весь висох. Чоловік допоміг покласти його на ноші. І той погляд його останній назавжди запам’ятав.

Друзі його часто приїжджали сюди, в Чорторию, казали, як їм бракує Івана, його присутності, його таланту, його кіно. Але ж несемо цей хрест, бідкались. «Не важкий?», — питала. Важкий лише тому, що треба нести без нього. Хай би живий був і сам все робив, як він умів, — добре й талановито.

Іванові випала непроста і все ж щаслива доля. Хоча мало він прожив — та зумів багато встигнути, залишити після себе. Він завжди повторював: «Це не головне — пройти довгу дорогу життя. Важливо, що ти на тій дорозі зробиш корисного»...

Фрозина Грицюк може розповідати про Миколайчука без втоми довго-довго, у спогадах вона й сама ніби повертається в молодість, коли всі були живі... і маленький світ цього музею виростав, натхнений величезної сили енергією митця, який для нащадків назавжди залишився творцем і співцем українського поетичного кіно.

На прощання пані Фрозина зізналась у своїй мрії, яку сподівається зробити реальністю. Вона хоче побудувати поряд з музеєм-садибою невеличкий кінозал, в якому б відвідувачі та всі охочі дивились фільми Івана Миколайчука. Комусь це нагадувало би вже відоме, а молоде покоління бачило б ці стрічки вперше й дізнавалось про найяскравішого митця українського кінематографа, а разом і про його таких же талановитих колег-акторів. То ж існувала б зацікавленість пізнання і не переривався цей ланцюг культурної спадщини. Хороша ідея і надзвичайно потрібна. Хотілося, щоб її втілення не залишилось предметом турботи лише родини Миколайчуків, а про це подумала б і держава. І продовжувала б тоді сприйматися дорога до Івана — певним духовним шляхом українців до самих себе.