Дощ на удачу. Але не для всіх

Минулого тижня Чернівці майже по-домашньому приймали учасників, журналістів та гостей міста, що з’їхалися з різних країн пострадянського простору на II пісенний фестиваль «Пісня буде поміж нас». У рамках фестивалю пройшов IX конкурс молодих виконавців сучасної естрадної пісні імені Володимира Івасюка.

«АЛЕЯ ЗІРОК»

Учасники та журналісти почали прибувати до Буковинського краю за день, а хто й за два до початку фестивалю, щоб встигнути якомога ліпше роздивитися місто, в якому розквітли імена Анатолія Євдокименка, Софії Ротару, Назарія Яремчука, Володимира Івасюка. Недарма туристи пильно вичитують їхні прізвища на відомій у Чернівцях «Алеї зірок». Однак організатори фестивалю ніби передбачували бажання приїжджих і надзвичайно вдало організували екскурсійну програму, запланувавши якусь поїздку майже на кожен день. Спочатку поїхали до Хотина, де красується усім відома ще з підручників історії Хотинська фортеця. Погляд відвідувачів одразу ж привернула величезна гармата. Дехто навіть хотів випробувати, як функціонує її механізм. Після невдалих спроб «туристи» розбрелися по її території. Одні уважно слухали екскурсовода, хоча складалося враження, що він останній раз читав історичні книги ще за часів радянської влади. Іншим більше подобалося виглядати у віконця, з яких колись виднілися гармати, на мальовничі береги Дністра. Ще хтось цікавився легендами, які оповили фортецю з перших днів її існування. Напившись смачної холодної води з криниці та набравши її з собою в дорогу, ми вирушили до мальовничого містечка Вижниця, де народилася легендарна «Смерічка» Левка Дутківського. До сих пір місцеві жителі співають пісні з її репертуару. Через вікна автобуса у сивому тумані пропливали гори, внизу швидко бігла кришталево чиста річка Черемош. Найспритніші з журналістів навіть виміряли швидкість її течії. Далі попрямували до музею-садиби Назарія Яремчука. Зараз там, в одній з кімнат, мешкає його сестра Катерина. Вбрана у вишиту сорочку, вона зі сльозами на очах щиро вітала відвідувачів. Перше, що запало в око, — східці посеред кімнати. Як сказала нам пані Катерина, то була перша сцена Назара. Коли батьки йшли до церкви, то Назар, його брат Богдан і сестра Катерина виспівували на ній свої улюблені пісні. Тут зберігаються і його костюми, в яких він виходив уже на велику сцену, і сімейні фотографії, які Катерина збирає, книги та інші речі співака. Пані Катерина радіє з того, що його пам’ятають, люблять, і говорить, що доки є пам’ять і любов, доти буде жити й сам Назарій, його пісня і дух. І під звучання Назарових пісень вона радо пригощала усіх нас солодкими черешнями, щойно зірваними у власному саду. Далі — маршрут по Чернівцях. Усім одразу ж закортіло відвідати Чернівецький обласний меморіальний музей Володимира Івасюка. Особливо тим, хто прибув до Чернівців уперше. Приємною звісткою для нас стало те, що за цей рік у музеї завдяки простим людям (кошти на придбання нових експонатів державою не виділяються) з’явилися нові експонати. Нещодавно було презентовано бібліографічний покажчик «Пісня буде поміж нас» та путівник по п’ятьох залах музею. Степан Шпіц передав до музею книжку, яку Володимир дав йому почитати в 1968-му році. Неллі Труфін, з якою знімали інтерв’ю для фільму про історію пісні «Марічка», — дві фотографії. Любомира Паранюк — диплом, яким вона була нагороджена за передачу про Володимира Івасюка. А перед нашим приїздом мешканець Чернівців Василь Шевчук подарував у музей надзвичайно дивовижний експонат — янгола з переламаним крилом.

«СПІВАЙМО РАЗОМ З НАМИ»

Один із запланованих заходів — знайомство з Літнім театром, де відбулося відкриття фестивалю «Пісня буде поміж нас». Тільки-но всі ми зібралися від’їжджати на концерт, як розпочалася сильна злива. Можна сказати, що вона вже стала традиційною для фестивалю. Говорять — що це на удачу та щастя. Фестиваль відкривали президент українського мистецького фонду імені Володимира Івасюка, народний артист України Микола Мозговий, мер міста Чернівці Микола Федорук та голова Держкомтелерадіо Іван Чиж. За кілька хвилин прозвучали привітання, у тому числі й від Президента України. Мозговий у свою чергу побажав усім присутнім приємних хвилин та закликав співати разом з тими, хто на сцені. Чим і скористалася зала, коли побачила посмішки улюблених лауреатів минулорічних конкурсів — Олександра Безпаленка та Оксани Пекун.

«У ДОЛІ СВОЯ ВЕСНА»

На наступний день відбувалося жеребкування, в результаті якого встановлюється порядок виступів, що зберігається до кінця конкурсу. Першою належало виступати Дарині Мамай-Сумській. Але дівчина з відомої театральної родини не засмутилася, бо, мабуть, звикла до сценічних виступів. Символічним стало те, що Серижану Жанахметову пощастило витягнути цифру десять, бо, як з’ясувалося, Серижан — десята дитина у сім’ї. Ввечері 25 учасників, які приїхали з різних куточків України, Узбекистану, Болгарії та Молдови, виконували як обов’язковий твір по одній пісні Володимира Івасюка. Цього року «Червону руту» як пісню, яку виконували найчастіше, замінила пісня «У долі своя весна», слова на яку написав Юрій Рибчинський. Наступного ранку як конкурсанти, так і журналісти скупчилися біля списків, де ручкою було виведено рішення журі. До другого туру потрапило 14 учасників, серед яких, як і прогнозувалося, були всі учасники-іноземці. Багатьох журналістів, правда, засмутило те, що одразу ж після першого туру з числа претендентів на перемогу вибув цікавий дніпропетровський дует «Дивоцвіт». У другому турі учасники виконували вже дві пісні на свій вибір, не повторюючи твору з першого. У цьому турі треба було розкрити всі свої таланти: показати артистизм, рівень вокальних даних, який, до речі, оцінювався ще й з точки зору складності пісні. До третього туру потрапило вісім чоловік: двоє з Болгарії та по троє з Узбекистану й України. У третьому турі учасники виконували дві пісні: нові, або з репертуару першого та другого турів на свій вибір, одна з яких — пісня Володимира Івасюка як обов’язковий твір. Завдяки використанню сучасних інструментів кожен з учасників подав пісні у своїх оригінальних аранжуваннях. Уже увечері всі зробили свої ставки на те, хто ж стане переможцем. Нарешті наступного дня, 10 липня, на заключному гала-концерті було оголошено тих, чиї шанси на перемогу обговорювалися протягом усієї ночі. І виявилося, що у своїх передбаченнях журналісти не помилилися. Першу премію (3 тис. у.о.) отримав українець Володимир Квасниця, якому активно аплодувала зала ще з першого туру, другу (2 тис. у.о.) — болгарка Стефка Тончева, а третю (1 тис. у.о.) — представник з Узбекистану Шерзод Давронов. Дипломантами стали: українки Ольга Іванова та Мар’яна Соболь, Серижан Жанахметов та Жадра Тулегенова з Узбекистану та болгарка Кремена Кряклова. У кожного з них була своя цікава історія, з якою вони приїхали на конкурс. Наприклад, Володимир Квасниця, виходець із села Чорнобаївка Херсонської області, приймав участь у конкурсі вперше в житті. Стефка Тончева, яка не знає ні російської, ні української, співала «Вернись із спогадів» так, ніби жила в нашій країні усе життя. А Жадрі Тулегеновій, якщо вона не стане переможцем конкурсу, батьки взагалі обіцяли заборонити співати і віддати її заміж згідно з узбецькими звичаями. І хоча, як пояснював член-журі Віктор Шпортько, всі учасники презентували себе настільки вдало, наскільки могли, але гран-прі, яке не присуджувалося жодного разу з 1999 року, так і не знайшло свого володаря. Бо, на думку Миколи Мозгового, гран-прі — це явище, це як успіх Пономарьова, Повалій, Одольської. А цього року всі були рівними і майже однаковими... Можливо, до майбутнього фестивалю все ж таки «підросте» виконавець, який перерве традицію «без гран-прі» та зможе стати новим відкриттям сучасної української естради.

«ВОГОНЬ»

Фестиваль не розлучається з людьми, котрі вже давно стали його символами: Таїсією Повалій та Олександром Пономарьовим, які отримали гран-прі на цьому фестивалі відповідно в 1993-му та 1995-му роках, енергійною молдованкою Неллі Чобану, яка повезла у 2000 році до Молдови першу премію, відомим білоруським співаком та продюсером Паскалем тощо. Запалювали своєю енергетикою публіку також Віктор Павлік та Ольга Макаренко, Віктор Шпортько та Оксана Пекун, яка стала дипломантом конкурсу у 1995 році. Також сам Микола Мозговий запросив усіх присутніх у світ своєї музики та пісень і виконав для публіки декілька власних творів та зіграв на фортепіано. Та найбільше глядачі чекали на Олександра Пономарьова та Таїсію Повалій. Публіка навіть не хотіла відпускати їх зі сцени — і Пономарьову довелося співати без музичного супроводу ще дві не заплановані в концертній програмі пісні. Одну зі своїх пісень під назвою «Вогонь» Олександр подарував Миколі Мозговому на знак подяки за те, що він робить. Під час заключного концерту знову пішла величезна злива. Краплини навіть задувало усередину Літнього театру. Мабуть, для когось дощ віщував нову удачу.

«ВСЕ НОРМАЛЬНО...»

Під шум дощу, оцінюючи результати конкурсу, пан Мозговий ділився своїми враженнями: все нормально. Конкурс уже має свій бренд... Однак із смутними нотками в голосі відповів, що у Києві ніколи не буде подібного конкурсу. Адже, як говорить Мозговий, у той час як нинішня київська влада намагається покласти якомога більше плитки, у Консерваторії дітям немає на чому грати. Для прикладу навів ще й магазин «Ноти», у якому сьогодні замість нот продається одяг. А ще — у Києві немає такого Літнього театру...