«Доторкнутися до космосу рукою»

Руслан Верін — одесит і тревел-блогер зі стажем. На своєму двоколіснику він накрутив уже понад 60 000 км. Побував у Африці, Азії, Північній та Центральній Америці, а наразі перебуває в Південній її частині. Кілька днів тому він піднявся на вулкан Утурунку, а це 6020 метрів над рівнем моря. Про своє сходження написав на своїй сторінці в Фейсбук, чим здійняв хвилю емоцій у підписників, бо здійснив нереальне — став першим європейцем, який підкорив вулкан Утурунку, ба більше, чи єдиним мандрівником у світі — хто піднявся на вершину разом із велосипедом. Попри океан і тисячі кілометрів мені вдалося поспілкуватися з Русланом, поки він відпочивав після сходження і мав Wi-Fi. Сьогодні він знову без зв’язку — долає марсіанську пустелю Атакама, наближаючись до Чилі. Його мета — досягнути південної точки материка — острова Вогняна Земля.

Уперше Руслан відправився в мандрівку ще 2011 року, тоді на старому велосипеді він здолав 6000 км навколо Чорного моря. Восени 2015-го вирушив у експедицію «Вело-Африка», в якій проїхав увесь континент з півночі на південь. Відтоді велоподорожі для Руслана стали постійними, і в наступні роки він проїхав Азію, Північну та Центральну Америку. В подорожі вирушає в холодну пору року, адже влітку Руслан працює, має власний сезонний бізнес на березі Затоки.

«ВЕРШИНА ДАЄ МОЖЛИВІСТЬ МАЛЕНЬКІЙ ЛЮДИНІ ВІДЧУТИ СЕБЕ ВЕЛЕТНЕМ»

«Узагалі моя подорож Америкою розпочалася з Аляски. З листопада 2018-го по травень 2019-го року я подолав тисячі кілометрів з півночі на південь, досягнувши Перу, — уточнює Руслан. — Головні в подорожі велосипед і намет. Найважливіший — український прапор, який я традиційно прикріплюю до велосипеда, бо люди мають знати, що я з України. Жодна велоподорож не обходиться без курйозів, екстриму та пригод. Торік, наприклад, мене пограбували в Панамі. Ледве добрався до Перу, де за підтримки консула зміг повернутися в Україну. Але це мене не злякало. І вже восени 2019-го я повернувся на ту точку, де завершив свою подорож, — місто Уарас. На сьогодні в мандрівці вже 107 днів».

За цей час він проїхав понад 10 000 км, а це майже половина визначеного шляху. Руслан уже минув Амазонію, велетенський парк Уаскаран, термальні джерела, підіймався та опускався серпантинами перуанських Андів, досяг Болівії та її джунглів. Минулого місяця мандрівник здолав на велосипеді «Дорогу смерті», яка щороку забирає життя людей через свою небезпечність — з одного боку гора, з якої час від часу падає каміння, а з другого — круте урвище. Середня ширина шляху лише три метри.

«Іншого шляху, щоб дістатися до міста Ла Пас, у мене не було. Спека, джунглі і довгий шлях серпантином, а потім ще злива — ще ті випробовування, але якщо рухатися безпечно, то дорогу цілком можна подолати. Як на мене, першочергово вона була розрахована на пішоходів, а вже з розвитком цивілізації її почали використовувати автомобілі, які, власне і потрапляють у аварії через круті повороти та вузьку дорогу», — висловлює свою думку Руслан. Після міста Ла Пас на нього чекало ще більше випробовування — складний шлях через солончаки Койпоса й Уюні, долаючи які, він страшенно обгорів і змушений був відновлювати сили та ремонтувати байк.

Далі на його шляху один за одним почали виростати вулкани. Він підіймався вище і вище над рівнем моря і, коли досяг понад 5 тисяч метрів, зрозумів, що дорога веде його до найвищої точки Південно-західної Болівії, вулкана Утурунку.

«Я вже був на висоті 5700 метрів і вулкан у 6020 метрів над рівнем моря здавався зовсім поряд, ніби запрошував у гості. Знав, що до такої авантюри ще ніхто не вдавався, особливо на велосипеді, який був обвішаний сумками, — зазначає мандрівник. — Ночівля в літньому наметі на висоті в 6000 минула добре: спершу переживав за намет, але коли пориви вітру зменшилися, зрозумів, що намет витримає. Та й спальний мішок упорався на відмінно, попри те що відрізняються температурні ліміти. Вранці почав сходження і зрозумів, що буде далеко не так легко, як я думав. 1 кілометр дороги дорівнював приблизно 100 метрам у висоту, тобто за день піднятися я точно не зміг би. Втома страшенна, найгірше те, що довкола жодної людини, я підіймався один. Були думки, що не зможу, не здолаю, і для чого я взагалі все це придумав. Підбадьорював себе тим, що я вже не раз реалізовував свою мрію і мені потрібне зараз це щастя. Коли піднявся, почуття були настільки змішані, ніби рукою доторкнувся до космосу... Знаєте, вершина дає можливість маленькій людині відчути себе велетнем, хоча б на пів години, поки ти сидиш і п’єш чай.

«АЗАРТ ВИЯВИВСЯ СИЛЬНІШИМ ЗА ЗДОРОВИЙ ГЛУЗД»

— Тобто ви на вершині вулкана спокійно пили чай?

— Так, набрав снігу, розтопив його і заварив чай, і це були пів години блаженства — висота, вітер, сонце, хмари, я і мій велосипед. Усе було чудесно. А коли вже спускався назад, то десь на висоті 5500 метрів з’явилася доріжка, а на ній слід від мого велосипеда, який я залишив ще три дні тому, тобто після мене ніхто по цій дорозі більше не ходив і не відомо, коли ще ходитиме. Тоді, власне, прийшло усвідомлення, що так робити більше не можна, бо я був абсолютно сам, без зв’язку та відповідного спорядження. Якби щось трапилося, мене б не знайшли. Азарт виявився сильнішим за здоровий глузд. Але водночас я кайфував, відверто, бо мені вдалося це зробити на велосипеді. Можливо, мій приклад покаже людям, що не варто шукати суперкомфортних умов, щоб пізнати світ, достатньо просто сісти на велосипед і починати пізнавати світ».

Уся подорож Руслана — це суцільний ризик: гірські доріжки, піщані пустелі, болота, солончаки і бездоріжжя. Напевно, зараз, коли я пишу матеріал, він уже далеко від вулкана Утурунку, мчить на зустріч марсіанській пустелі з велетенськими солоними озерами, розовими фламінго і термальними джерелами. Мчить до кордону з Чилі, куди має потрапити, попри протерміновану візу. Адже щонайменше до початку травня обіцяв дивувати українців своїми драйвовими мандрівками з далекої Південної Америки. А головне — дуже хоче зізнатися в любові Україні на кінці світу — острові Вогняна Земля.