Джаз, який об’єднує

2002 року Сергій Грабар, який називає себе «професійним слухачем», затіяв проект, вельми далекий від комерційних успіхів. Час спливає, особливої матеріальної підтримки фестиваль досі не отримав, але виживає, спираючись на терпіння свого фундатора й на допомогу небагатьох друзів. І ось відбувся вже IV Міжнародний джазовий фестиваль «Єдність».

НАРОДНА «ЧЕРВОНА КНИГА»

Ансамбль Тімура Полянського в перший день виконував гарний мейнстрим: професійно, міцно. Окрасою його став «граючий, як звір» чудовий тенорист Олександр Рукомойников, один iз найкращих українських виконавців-саксофоністів. Коли на сцену піднявся Мирон Блощичак, кларнетист зі Львова, заслужений артист України, і заграв на своїх народних духових інструментах, заспівало давнє слов’янське коріння моєї душі, а з самого її дна піднялися зариті десь в непроглядній глибині почуття причетності до цієї простої і, як виявилося, дорогої й близької музики. Те саме в залі відчуло чимало людей, і так само пережили миті очищення й оновлення того найкращого, що в душі кожного зберігається. У перервах я порозпитувала деяких учасників.

— Я не вважаю себе джазовим музикантом, граю фольклорні імпровізації на староданіх народних інструментах, які є альтернативою джазової традиції, — розказав Мирон Блощичак. — Кожний мій інструмент — моя дитина, дуже дорога своїм багатством звуку, можливостями, хоча вони не відомі професорам консерваторій, а вийшли з народної «Червоної книги». Я хочу, щоб вони збагатили душі слухачів: ось це — глиняна зозуля, ось найдавніша проста трубка без єдиного бічного отвору, що співає, як вітер у горах, «дідова флояра» — двометровий «карниз», що грає обертонами трембіти або інших стародавніх інструментів, відомих і в інших країнах, ось двоголосна подвійна «джоломига», це — проста дримба, ось мною винайдений «вітрофон» і навіть склянки-банки, наприклад, «пляшкофон» — пластикова пляшка, не повністю заповнена водою, в шийку якої вдувається повітря, а натисненням на неї регулюється висота звуку. Грати можна на всьому, навіть на кришці від пластикової пляшки.

— Наша музика, зокрема автентична, переживає важкі часи. Як її підтримати?

— Це має відбуватися на державному рівні. Часом мені здається, що крім попси взагалі ніякої музики в нас не залишилося. Насправді вона має займати своє, належне їй, «третє» місце.

— А як підняти рівень слухачів?

— Треба хоча б давати вихід хорошій музиці в ефір, на сцену. Я викладав у музучилищі й у Львівській консерваторії стародавні інструменти, але міністерство цей предмет не ввело, він був начебто нікому не потрібен, і я викладання залишив, оскільки за ті копійки, що платили за роботу, моїх трьох дітей я б не прогодував. У народі збереглося багато справжнього, слава Богу. У селах є «високонародні професіонали», справжні віртуози. Був, наприклад, безкоштовний концерт ансамблю «Збиранка» у Львівській консерваторії для студентів і викладачів, так ці скарби ніхто не записав, ні радіо, ні телебачення, просто музиканти пограли — й усе. Ось у такому стані наша культура. Я б хотів побажати, щоб Оксана Білозір і керівники культури на місцях взялися, нарешті, за цю важку роботу.

ЧУДОВА ВІСІМКА

Другий день фестивалю відкрив наш легендарний Er. J. Orchestra. На сцені грали вісім музикантів — один кращий за іншого. Музика керівника колективу Олексія Александрова несе в собі світле, добре, життєлюбне начало. Таким є останній альбом оркестру «Одноріг», який вийшов менше нiж рік тому і про презентацію якого ми писали. У цьому концерті музиканти зіграли три великі 10 — 15 хвилинні композиції, кожна — зразок блискучого тембрального мислення, прекрасного імпровізаційного дару й «почуття ліктя», необхідного в такій справі. Не можу не перерахувати всіх: О. Александров — композитор, бенд-лідер, виконавець на фортепіано та поздовжній флейті, Віктор Крисько — скрипка, Віктор Соломін — домра, баян, Сергій Рибалкін — гітара, Андрій Пушкарьов — віброфон, Володимир Сороченко — бас-гітара, Алік Фантаєв — ударні, Олександр Береговський — перкусія.

— Олексію, назвіть, будь ласка, свої стильові орієнтири.

— Це полістилістика: імпресіонізм, романтизм, «навколоджазовість», етнічна музика — слов’янська, східна. Сьогодні не прозвучали п’єси, що включають середньовічні європейські мотиви, точніше, алюзії, оскільки ми нікого не копіюємо й не цитуємо.

— У вас дуже добре почуття форми. Як це досягається?

— Я, швидше, рухаюся від літературних орієнтирів. Відштовхуюся від відчуття «точки золотого перетину». Багато залежить від самих музикантів, їхнього почуття й розуміння завдання, адже ми нерідко вигадуємо оркестровки вже в процесі роботи над твором.

— А літературні плани?

— Як і раніше, працюю над своїм романом «Книга книг».

ІМПРОВІЗАТОР

Другим цього дня грав Володимир Соляник — чудовий піаніст-імпровізатор, спонтанний музикант, великий фантазер, володар величезного різностильового слухового та «ігрового» запасу. Це була одна велика розгорнута полістилістична композиція, складна в тональному, технічному, тембральному, динамічному ключах. Були моменти стилістики бугі-вугі, блюзу, бібопу, авангарду, їдкої іронічності крихітних цитат iз класичної «попси» — бетховенської «Місячної», «Танцю маленьких лебедів» і Першого фортепіанного концерту Чайковського, що викликав живу реакцію залу.

— Володимире Івановичу, розкажіть про свої музичні уподобання, й фортепіанні зокрема.

— Я слухаю музику різних стилів, аби вона була гарною. Дуже люблю Баха, а в Лейпцигу мені довелося грати на його органі. Слухаю Вівальді, Шостаковича, 15 симфонія якого — мій улюблений твір. У джазі я дуже прив’язаний до польського піаніста Адама Маковича. Звісно, найкращими вважаю Оскара Пітерсона, Чіка Коріа, Хербі Хенкока, Мішеля Петруччіані.

— Чому ви віддаєте перевагу — сольній чи ансамблевій грі?

— Вийти одному на сцену відповідально: треба якщо не переконати публіку своєю грою, то, принаймні, привабити, заразити енергетикою. Я люблю грати в дуеті, на мою думку, це найскладніший з існуючих ансамблів. Мій улюблений партнер — Джордж Хаслам, тенор-саксофоніст iз Англії. Ми співпрацюємо 10 років і недавно закінчили турне Чехією та Словаччиною. Ще я грав у два роялі з Чіком Коріа в одному з клубів Німеччини. Це дуже «підвищує планку» й дуже складно й відповідально.

— А яким був план сьогоднішнього виступу?

— Імпровізація — ось мій принцип. Знаєте, Ларошфуко сказав: «Перший крок ми робимо самі, а далі нас веде доля». У мене була одна попередня схема, але сама музика й зал, очевидно, «відводить» в інший бік. Граючи, я не розумів, скільки минуло часу, хоча поклав перед собою годинник. Як потім з’ясувалося, імпровізував 25 хвилин, але мені здавалося, що не більше 15-ти.

— Ви багато років викладаєте в училищі Гліера. Які цінності ви прищеплюєте своїм учням?

— Вчу їх більше займатися й бути вільними в грі. Якщо не прагнути стати найкращим у світі музикантом, то немає сенсу займатися музикою взагалі. Інші педагоги нерідко їх «заганяють у рамки», з яких потім треба звільнятися й долати страх. На жаль, у нас немає правильної методики, системи навчання джазової музики, навчальних посібників, і все тримається на педагогах, які кожний по-своєму вчать дітей. Треба вивчати джазову гармонію, історію музики, джазові стилі. Але через відсутність єдиної системи справа просувається дуже повільно. Боюся, що нова міністр культури, яка нерідко співає під фонограму, не зможе зрушити в потрібному напрямку стан справ у музичній освіті.