Французький джаз з українською душею

Влітку, в період сезонного «затишшя» концертного і театрального життя, Київ відвідав непересічний музикант, джазовий піаніст — володар неповторного стилю, талановитий композитор і аранжувальник Дмитро Найдич. Він вже давно живе у Франції, успішно гастролює Європою, а його виступи в нашій столиці привернули увагу професійних музикантів і численних меломанів.

Сам Найдич називає себе джазовим музикантом, однак його творчість, мабуть, ширша за рамки будь-якого одного стилю. У Києві, де Дмитро Найдич народився й виріс, живуть його батьки: їх він і приїхав відвідати. Дмитро народився в музикальній сім’ї (його мати, Ніна Найдич, викладає фортепіано в знаменитій Київській середній спеціальній музичній школі ім. Лисенка) і вже з 4-х років захоплено грав на роялі. Таким був початок завидної освіти: окрім Київської середньої спеціальної музичної школи, Дмитро вдосконалював свою майстерність у Київській консерваторії та Російській музичній академії ім. Гнєсіних. Однак досягнень на терені академічного піаніста виявилося недостатньо для цієї палкої натури; подальший пошук можливостей для більш повного творчого самовираження тривав у сфері джазу. Так, на тлі класичних концертів (в тому числі з оркестром) і створенням музики для театру, почалися спільні виступи з французькими музикантами, за їх запрошенням.

Дмитро Найдич почав гастролювати у Франції і з 1992 року влаштувався в Ліоні. Викладання в Національній консерваторії він поєднував із виступами в різних містах Франції, кожен з яких був, власне, своєрідною виставою — музичною мандрівкою, оповіддю, розказаною на роялі: повним гумору, романтичним і винахідливим, який індивідуально заломлює джаз і український фольклор на класичній основі. Наша бесіда почалася з привітань: нещодавно Дмитро і двоє його однодумців отримали престижну французьку театральну (!) премію «Мольєр» (у номінації «Музична вистава»). У проекті, окрім самого Найдича, брав участь його беззмінний партнер з ансамблю, чудовий джазовий скрипаль Дідьйо Локвуд, а також дружина Локвуда, Каролін (сопрано).

— Вже на перших сольних концертах темперамент штовхав мене виходити за рамки інструмента, — признався Дмитро Найдич. — Це було щось на зразок моновистав, де природно поєднувалися музика, спілкування з публікою, текстові вставки, гра світла й кольору...

Знайомство з Локвудом схоже на диво: знаменитий скрипаль погодився приїхати на фестиваль Дмитра Найдича в м. Анноне за умови, що музиканти виступлять разом, але без репетиції. Вже на сцені вони виявили, що буквально дихають в унісон. Такий ансамблевий контакт, магічне спілкування в дуеті привели до спільної «мандрівки всіма музичними стилями» довжиною в 7 років. У ході репетицій і спілкування, виникла ідея вистави; дружина Локвуда Каролін, співачка, яка працює в класичній манері, приєдналася до їх сміливого проекту. Спочатку все «крутилося» навколо рояля; потім за участю французького режисера Алана Сакса було створено виставу «Всі кінці сторіч схожі», що оповідає — мовою музики — про хибну конфронтацію класичної та джазової традицій через гіпертрофовані риси персонажів. Дідьйо виступав у ролі хулігана- джазмена, його дружина зображала закомплексовану класичну акторку, а Дмитро за роялем «відновлював справедливість». Крім музичних номерів — соло і дуетів, — у виставі є й пародійні тексти. Виставу високо оцінили не лише професійні критики: вона довго йшла в Парижі та інших містах, маючи успіх у найрізноманітнішої публіки — як театральної, так і музичної; крім «Мольєра», номінувалася на премію «Перемога музики».

— Дмитре, чому цього разу, приїхавши в Україну, ви не запланували виступів?

— На жаль, Україна відірвана від європейського і світового життя — в силу економічних чинників. Це дуже звужує можливості. Адже є цікаві проекти, які коштують певних грошей... Коли йдеться про мої сольні концерти, то я можу виступити безкоштовно, але відомих музикантів важко умовити зробити те ж саме. Вони віддають частину свого часу на добродійність, але роблять це в основному в себе на Батьківщині — у Франції. За кордоном переважає комерційний підхід. Наприклад, зірвався наш концерт із Локвудом у Києві. На жаль, це вже не вперше, коли українська сторона домовляється зі мною про концерт, а потім дає відбій. Це неприємно, враховуючи, що гастрольний графік музиканти завжди складають заздалегідь.

— Чим був викликаний ваш від’їзд до Франції?

— Від’їзд спровокував той самий факт, про який я щойно говорив — «відірваність» і відсутність коштів… Якщо хочеш серйозно займатися музикою, особливо такою, якою займався я (нарівно з класикою я хотів займатися джазом) — потрібно вчитися. А щоб вчитися, потрібно контактувати з великими музикантами, грати з ними, бути в середовищі, слухати. До нас великі музиканти приїжджали рідко... Якщо говорити про джаз, то є декілька країн і міст у світі, де рівень музикантів дуже високий. Це Нью-Йорк — я колись хотів туди поїхати — і Париж, куди переселилися багато хто з американських музикантів. Але сліпо копіювати зарубіжні зразки неможливо; потрібно запозичувати краще й додавати своє — європейське, слов’янське…

У джазі з самого початку є елементи фольклору, голос коріння, передусім афро-американського, генетичний досвід поколінь, а у відриві від цих джерел залишається тільки форма. Але зараз, на жаль, джаз вмирає як культура — принаймні, його клубна форма, яка історично була основною; я це говорю як людина, яка займається джазом останні 25 років. Нічого нового не відбувається, а старе втрачає енергетику новизни. Джаз втратив свою початкову роль соціального протесту: студенти йдуть вчитися джазу до консерваторії, — який вже тут «крик свободи»... Тому нині джаз цікавий з погляду контактів з іншими стилями. Його цінність для мене — в тому, що він повернув імпровізацію, завдяки якій джаз легко змішується з фольклором, з іншими жанрами й збагачується сучасною гармонією; в тому, що повернув поєднання виконавця, композитора та імпровізатора в одній особі: адже останнім часом ці іпостасі частіше за все суворо розмежовано.

— Де плануєте виступати на найближчий сезон?

— На осінь заплановано цікавий проект: запис українських народних пісень в оригінальній обробці за участю української вокалістки; незвичайний ефект у поєднанні з таким першоджерелом дають перкусія та саксофон.

Було створено диски — сольні та у співпраці, були гастролі, музична вистава за участю клоунів… У співпраці з Дідьйо Локвудом і Жан- Люком Понті він отримав музичну премію «Зеніт». Також Дмитро брав участь у турне з добре відомим в Україні знаменитим акордеоністом Рішаром Гальяно. Однак найбільш зворушливе, найдорогоцінніше — для самого музиканта, а значить, і для всіх, хто хоче по-справжньому зрозуміти його творчу сутність — це твори, розроблені для сина Матюші. Наприклад, Дмитро Найдич аранжував відому пісню «Несе Галя воду» у виконанні сина: непередавана чарівність дитячого голосу сплетена з дивовижними поєднаннями гармонічних барв, тембрів, химерних композиторських знахідок. Батько й син спільно перетворили популярну пісню на мініатюрну подібність опери-казки: по-французьки вишуканої і по-українськи щирої та свіжої…