«Говерляна» — тест для сильних

Мабуть, життя стало б безнадійно сірим і прозаїчним, якби не гори і диваки, що здіймаються на них за будь-якої погоди. Вітер збиває з ніг, дощ зі снігом перетворює одяг новачка на губку. Нога ковзає на слизькому камені і ти приземляєшся в глиняну кашу, витираєш руки об власні штани й гілочки ялівцю і йдеш далі, бо ТАК ТРЕБА. Кому треба? Навіщо? На ці питання, як я сама вже пересвідчилася, відповіді немає. Можна, щоправда, пояснити, що попід ногами — не лише каміння, а й рясний килим крокусів, а доокруж димлять сині гори й від тієї краси перехоплює подих. Але говорити не хочеться. Бо кожний шукає на Говерлі — найвищій вершині Карпат (2200 метрів над рівнем моря) своє. Ще за часів Союзу «Говерляна» була одним із найпопулярніших туристських маршрутів. Одні йшли у похід на гору, інші — пили біля підніжжя гаряче червоне вино. Тепер масовими стали сходження народних депутатів — на День незалежності України та річницю Конституції. Говерла, кажуть, дає шанс вознестися над собою. Як і раніше, сюди приїжджають звідусіль студенти. Ось тільки саму Говерлу ніхто не питає, чи подобається їй сміття, численні пластикові пляшки, бите скло, папір і т. ін. на схилах, на території Карпатського національного природного парку. Чи подобаються Говерлі людські жертви із числа самовпевнених зухвальців, які намагаються впокорити гори ціною …власного життя, ігноруючи елементарні правила гри у взаєминах людини й природи. Ось днями рятувальникам довелося опускати в долину тіло студента Луцького педінституту, який загубився в горах ще в лютому. Дивна смерть. Хлопець мав при собі рюкзак із наметом і спальним мішком. Кажуть, він і не спробував порятувати себе. І таке буває, коли враз страх паралізує волю.

Саме вивченню техніки виживанння людини за екстремальних умов присвячена експедиція Сергія Гордієнка, що вирушив нещодавно через усю Україну пішки — від Ужгорода до Севастополя. Стихія, катаклізми, породжені природними і техногенними чинниками, спонукають до спротиву й пошуку оптимальних шляхів виживання, які були б доступні кожному, а не лише фахівцям-рятувальникам. Дослідник техніки виживання — бувалий у бувальцях мандрівник. Він уже провалювався в крижану воду під час антарктичної експедиції, не раз бував на Півночі, в тундрі. Нинішня подорож Україною — то своєрідна підготовка до здійснення дерзновенного задуму — переходу через Північний полюс до Канади. Порівняно з іншими подорожами ця — суцільне задоволення, хоча мандрівник долає щодня по кілька десятків кілометрів і має за плечима вантаж вагою до 40 кілограмів. Спить у наметі, їжу готує в казанку, делікатесом його меню є салат із молодих пагонів папороті. Ялівець рятує від цинги. Здавалося б, суцільний дискомфорт для людини, що живе у великому місті — Дніпропетровську — і звикла до благ цивілізації. Яка ж винагорода натомість? Щоб збагнути і відчути це усіма фібрами душі, я зважилася уперше вирушити на Говерлу разом із колегами. Саме там за попередньою домовленістю була призначена зустріч із мандрівником. Ми познайомилися у Львові. Тут знаходиться його «оргштаб» експедиції в особі давнього приятеля й колеги по антарктичних експедиціях Мирона Колодка. Розповіді харизматичних мандрівників настільки вразили, що я погодилася на так зване інформаційне забезпечення експедиції. Втім, інформаційне забезпечення — це щось формально- рекламне. Насправді ж забаглося більшого — відчути солоний смак життя поза робочим столом із комп’ютером і телефоном, поза повсякденною суєтою-суєт. Чому б не розпочати (вкотре!) нове життя з нагоди професійного свята? А винагорода — нові сюжети. Їх щедро дарував на вершині Сергій Гордієнко, який робить дорожні нотатки, фото- і відеозйомки. Приміром, записав на відеоплівку годинну розповідь старого самітника, що провів 25 років у сталінських таборах, а нині доживає віку в лісовій хатині.

— Наші люди — це диво із див. Одні готові терпіти й надалі аби лиш Україна була, інші спересердя кажуть, що далі так жити не можна, треба братися за зброю…

Свідомо відмовившись від благ цивілізації, Сергій не обділений найбільшою розкішшю — спілкуванням. Поряд із ним починаєш інакше сприймати цінності й ціни, плюси й мінуси. Для тих, що чайниками п’ють гаряче вино біля підніжжя засніженої (досі) гори він — дивак. А він жаліє тих, що сидять біля телевізорів. Кожному своє, не будемо нав’язувати ані смаки, ані філософію буття. Додам від себе. Коли наступного дня після моєї «Говерляни» мені повідали «жахливе», що раніше неодмінно зачепило б, щонайменше зіпсувало настрій, я лиш розсміялася. Бо перед внутрішнім зором постали крокуси в снігу…