Гра у класику
I
Минулий театральний рік пройшов під знаком драматургії, котра чомусь у жодній iз номінацій «Київської пекторалі» не знайшла собі місця.
А шкода!
Адже тоді серед ймовірних претендентів на столичну театральну премію могли б опинитися:
Гібсон, Гоголь, бр. Грімм, Достоєвський, Зюскінд, Кокто, Лоу, Мольєр,Нечуй-Левицький,Піранделло, Пушкін, Ружевич, Скріб, Старицький (двічі), Сухово-Кобилін, Толстой, Чапек, Чехов (двічі), Шварц, Шекспір, Шерідан, Шіллер, Шоу (навіть двічі)…
Про музичні вистави й згадувати годі.
Чімароза, Гуно, Масканьї, Оффенбах, Кальман, Легар…
Такої кількості класичних прем’єр (перепрошую за парадоксальне словосполучення), здається, жодний попередній рік ще не знав. І хоча класики виступали переважно в адаптованому до сучасного споживача вигляді (і не лише за шкільною програмою), це не могло скасувати самої тенденції.
II
Щодо жанрів, то перевага віддавалася комедії, ліричній комедії і мелодрамі (хоча й не тільки), але «з ухилом»:
в анекдотичне («За двома зайцями» — театр ім.І.Франка);
аскетичне («Заметіль» — Дитячий музичний театр, «Контрабас» — Театр на Подолі);
віртуальне (були серед прем’єр року й такі, про які ще Гоголь писав — «редкая птица…» здатна побачити цю виставу);
інфернальне («Смерть Тарелкіна» — Театр на Лівому березі Дніпра);
містеріальне («Ой, не ходи, Грицю…» — Театр на Лівому березі Дніпра);
капітальне (серед прем’єр минулого року чотири «капітальних поновлення»);
концептуальне («Брате Чичиков» — Театр ім. І.Франка);
щемливо-іронічне («Вишневий сад» — Театр маріонеток);
музично-розважальне («Пігмаліон» — Театр ім. І.Франка);
національно-ментальне («Міщанин-шляхтич» — Театр на Липках);
сентиментальне («Гітель і Джеррі» — театр «Актор»);
фетишистське і нетрадиційно сексуальне («Минулорічний сніг» — театр «Сузір’я»);
феєричне («Русалонька» — Молодий театр);
привокзальне ( «У Барабанному провулку» — театр «Сузір’я»);
пекторальне (вистави, розраховані на здобуття «Пекторалі» і ні на що більше)…
Категорії можна множити до нестями.
Можна порівнювати «концептуальне» — з грою «Відгадай мелодію» і т. ін.
Проте це не знімає головного питання: що сталося?
А відповідь саме у цьому жанровому різнобарв’ї й криється: меню театральних розваг урізноманітнилася як ніколи й набуло класичного присмаку, що, мабуть, відповідає естетичним потребам і можливостям споживачів.
III
Класична орієнтація театрального року виявилася й на іншому рівні: серед цьогорічних робіт режисерів, акторів, сценографів і композиторів — практично жодного помітного імені дебютанта і, в основному, лише комбінації давно відомих.
Втім, це ознака не тільки минулорічних прем’єр; скоріше, навпаки — давня тенденція, котра саме цього року стала кричущою.
Це явище не має ні позитивного, ні негативного забарвлення, — це просто факт.
Факт, що давно уже опинилися за межами українського театру ті, імена яких ще декілька років тому лунали дуже гучно:
Володимир Петров,
Марк Нестантінер,
Андрій Критенко,
Ігор Афанасьєв,
Олег Ліпцин,
Валерій Більченко...
Ціле покоління, внаслідок відсутності якого театральна карта Києва має саме такий ось — класичний — вигляд.
IV
Інший факт — зміна у масі самого типу київського споживача театру.
Не через зневагу називаю його споживачем, а не глядачем; через той новий (а водночас і дуже старий) тип зазіхань і поведінки, який він пропонує театрові.
По-перше, він, цей споживач, дуже терплячий, його вже нічим не здивуєш і не налякаєш; він ладен підтримувати будь-яку запропоновану театром гру і, в основному, йому вистачає витримки до кінця вистави.
Він, за суб’єктивними спостереженнями, приходить до театру не стільки «дивитися» виставу, скільки, як у давні-прадавні часи, — культурно відпочити.
Тому й до театру він ходить, головним чином, по-сімейному (або у супроводі коханки; можна поспівчувати йому, бідолашному, коли вона нидить йому ледве не щодня — «поведи мене до театру, поведи»):
з цукерками,
шоколадом,
у парфумах,
у новому вбранні…
Водночас кудись зникають патлаті молодики й підтоптані дядечки — інтелектуали, завсідники галасливих художніх скандалів — у джинсах (чи то форму змінили, чи виїхали, чи назавжди зникли).
Не лунають у глядній залі й дзвінки мобільних телефонів — чи то навчилися, чи то контингент змінився (у недалекому майбутньому радше слід очікувати мобільних дзвінків за лаштунками — від нетерплячих замовників до акторів і актрис).
Мабуть, це також гарна ознака?!
V
Проте й у класичному просторі не обходиться без порушників, — контрабандистів у царині спокою, — втім, теж уже класичних:
бурхливого і, як завжди, несподіваного Богдана Бенюка, котрий будь-де вражає енергією свого таланту;
Кіна української сцени — чарівливого Анатолія Хостікоєва;
вишуканого Віталія Савчука, котрий під наглядом ризикованого, як завжди, Миколи Мерзлікіна й у супроводі оркестру творить моновиставу у Дитячому музичному театрі;
тендітно-ніжної Наталії Рудюк, чиї фантастичні костюми розповідають про вистави подеколи голосніше, ніж самі вистави;
невгамовного Олексія Кужельного, який все винахідливіше пручається спробам ліквідувати керований ним театр;
аристократичних — сценографа Андрія Александровича й композитора Юрія Шевченка;
незручного дивака, режисера Дмитра Богомазова, чиї талановиті художні збочення все ще лякають київські театри;
традиційно скандального Андрія Жолдака;
мужньої Любові Титаренко, котра — ось уже десять років! — везе на своїх жіночих плечах віз театру «Браво» і з кожним днем — особливо ж, у «Мільйонерші», поставленій Олексієм Лісовцем — стає все переконливішою;
а зрештою, ще багатьох інших — режисерів, сценографів і акторів, цих божевільних, які, всупереч усьому, — всупереч самому життю, — будують і намагаються відстояти свій маленький світ.
Випуск газети №:
№52, (2001)Рубрика
Тайм-аут