Iгор ЗАВАДСЬКИЙ: «Мій акордеон навантажень не витримує і часто ламається»

Вдень їсть сиру моркву, а ночами грає на акордеоні. Він не пам’ятає себе без цього музичного інструмента і називає його «своєю другою половиною». Дуже любить дітей, а юні акордеоністи з багатьох міст України пишуть йому листи, присвячують вірші та вважають своїм кумиром. Він — сьома дитина в шахтарській сім’ї і перший — в своїй справі. Він — один з найтитулованіших акордеоністів світу, лауреат Міжнародних конкурсів, володар чотирьох золотих медалей і єдиної в Україні «Золотої ліри» (спеціального призу Міжнародної федерації акордеоністів) — Ігор Завадський.

— А правда, що не меншою пристрастю, ніж музика, в дитинстві був для тебе футбол?

— Ще б пак, звичайно! Як у всіх запорізьких хлопців (Ігор виріс в Запоріжжі — Л.Л.), моїми кумирами були аси першої ліги, футболісти «Металурга». Ми хотіли бути схожими на них і ганяли м’яча цілими днями. Я навіть був організатором дитячої команди, де грали, між іншим, Шкапенко і Близнюк — майбутні гравці «Динамо» (Київ). Я пильно стежив за всіма футбольними подіями, вів досьє на команди і навіть захоплювався прогнозуванням результатів. Виходило досить вдало.

— Чому ж ти не пішов в футболісти?

— У чотирнадцять років заради футбола хотів кинути музичну школу. Але мене переконали. І після я вже не вагався. Скільки себе пам’ятаю, вдома завжди звучав баян. Батьківський інструмент потрапив мені до рук десь роки у три, та ще, пам’ятаю, просили не чіпати. То я одного разу довго чекав, коли всі заснуть, щоб узяти і пограти. Звичайно, батьків розбудив, але лаяти мене чомусь не стали. А футбол — досі улюблене хобі. Восени 1994 року мене запросили грати в матчі «зірок» української естради з ветеранами «Динамо», так я два голи забив. Щоправда, виграли динамівці, як і мало бути, — перемогли професіонали.

— І потім, заняття спортом додають твоїй на вигляд тендітній статурі витривалості. Інакше акордеон вагою в 22 кілограми і п’ять-шість годин репетицій на день — здаються справою немислимою.

— Дякую за розуміння. Абсолютно вірно. Експериментально встановлено, що скрипаль за час сольного концерту втрачає енергії уп’ятеро (!) більше, ніж землекоп, який працює стільки ж часу без перерви. Тільки зваж, що акордеон — не скрипка. Щоб тримати його в руках і розтягувати міхи, сил треба більше. Один зарубіжний колега-акордеоніст підняв мій акордеон і був вражений: чому такий важкий? Його інструмент важив удвічі менше мого, не кажучи вже про інші кращі якості. Мені про такий акордеон доводиться тільки мріяти. Тому мої заняття спортом — дуже до речі.

— Усі твої шанувальники знають, що гроші для поїздки на перший міжнародний конкурс ти намагався заробити, граючи в підземному переході. І саме там тебе почули творці програми «Нон-стоп-рандеву», спонсором якої був «Меркурій-траст».

— Я і зараз граю в переходах — там хороша акустика і широка аудиторія. Багато людей, які допомагають мені тепер у концертній і творчій роботі, познайомилися зі мною саме в переході.

А тоді справді я потрапив уперше в поле зору телебачення і... Семена Юфи. Він і для мене став спонсором: придбав мій перший (і поки єдиний) професійний інструмент. Мій акордеон — гірший з-поміж кращих, коштує $1300. Нормальна ціна зробленого на замовлення — три-п’ять тисяч доларів. Мій уже не витримує навантажень і часто ламається.

— Навіть на міжнародних конкурсах?

— Йому байдуже: конкурс чи репетиція. Це було одне з кращих змагань. Італія, старовинний костел, дуже тепла і чуйна публіка. Я був в ударі! А коли одна з кнопок почала «западати», я вибачився, дістав з кишені викрутку, полагодив кнопку і дограв програму до кінця. Журі вкрай здивувалося такому поворотові подій. Не думаю, щоб цей епізод вплинув на оцінки. Але вони були максимальні: 100 очок із 100 можливих! Так я виграв «Гран-прі Стефано Біззарі» «Золоту ліру», спеціальний приз Міжнародної федерації акордеоністів.

— Саме після цієї перемоги тебе запросили в Москву на постійне місце проживання?

— Не зовсім. Просто того ж 1995 року я потрапив на конкурс до Москви, де мене почули і високо оцінили. На той час я залишив роботу в Борисполі (і готельну там) заради репетицій, жив у Києві у друзів. Ніяких перспектив з житлом не було. Але я вірю, що в моє життя втручаються чудеса. Мріяв про свій акордеон — і він у мене з’явився! Квартира також! Тут варто подякувати тим, кому мої проблеми були небайдужі. Було написано багато листів до столичної мерії: і з посольства України у Франції (де я виграв в 1994 році «Гран-прі» в м. Андрезьє), і від міністра культури, і від режисера Романа Віктюка — з проханням допомогти мені з житлом. Надія потихеньку танула, вже збирався до Москви. Але... зрештою, мені дали однокімнатну квартиру на Подолі. Це було щастя.

— Тобі допомагають суспільні діячі, бізнесмени, — загалом, люди з різними політичними поглядами і шкалою морально-етичних цінностей. Як ти ставишся до політики?

— Ніяк. Я вважаю, що музика поза політикою. А до людей ставлюся так, як вони до мене. Не суджу про них з чужих слів. Керуюся тільки своїми враженнями від їх учинків.

— І не важливо, хто тобі допомагає — бізнесмен або аферист?

— Дуже хочу вірити, що це нормальні, небайдужі люди. А їх політичні погляди мене не стосуються.

— Як ти вважаєш, на якому рівні суспільного визнання ти перебуваєш? І що для тебе популярність, відомість?

— Це те, заради чого я живу і працюю. Це відбиття міри моєї самореалізації. А перебуваю я нині «на початку підйому». Хоч на мій концерт в Будинку вчителя частина людей і не потрапила. Був аншлаг.

— Ти — лауреат багатьох міжнародних конкурсів. Завдяки, зокрема, і тобі назву нашої країни знають музиканти Європи. А ти досі на хліб заробляєш грою в підземних переходах. На владу не ображаєшся?

— Ні, що ти. Кожен повинен сам про себе піклуватися. Я і так дах над головою маю завдяки Головному управлінню культури столиці. І навчання в аспірантурі мені допомогли оплатити. Ні, я не скривджений.

— Мені відомо, що ти мрієш про організацію у Києві професійного конкурсу акордеоністів, оскільки вважаєш нашу школу гри дуже високою. Але це — глобальні мрії. А чого тобі хочеться, так би мовити, ще в цьому тисячолітті?

— Звичайно, новий акордеон. Продовжую по-дитячому вірити в чудо: якщо дуже захотіти, то бажання здійсниться. Потім — зарубіжні гастролі! До речі, на мій концерт в філармонії, який відбувся 3 лютого, приїздили президент Європейської асоціації акордеоністів Клодін Оше і відомий французький імпресаріо Бернар Карьє. Тож мої бажання вже починають набувати реальних обрисiв. А ви кажете: чудес не буває. У них треба не забувати вірити!