Канни-66: радикальні рішення й обурення святенників
«Золоту пальмову гілку» Каннського кінофестивалю і приз Міжнародної асоціації кінокритиків (ФІПРЕССІ) отримав фільм Абделатіфа Кешиша «Життя Аделі. Частина 1 і 2»
Кешиш — французький актор і режисер туніського походження. У шестирічному віці він разом із батьками емігрував до Франції. Виріс у Ніцці. 1978-го здійснив першу театральну постановку. 2000 року дебютував у кінорежисурі з драмою «В усьому винен Вольтер». Практично відразу завоював визнання серед фестивальної аудиторії. Неодноразовий лауреат премії Європейської кіноакадемії «Сезар».
«Життя Аделі», яка вийде в міжнародному прокаті під назвою «Синій — найтепліший колір», незвичайне у багатьох відношеннях. Знято його було за мотивами комікса, що для авторського кіно — явний виняток. По-друге, за фабулою це — любовна історія, що розгортається між двома дівчатами, з великою кількістю відвертих сцен. Багато видань одразу ж кинулися давати однотипно сенсаційні заголовки: «Перемогу в Каннах здобула стрічка про одностатеве кохання», гомофоби не стримуються у знервованих коментарях. Втім, еротичний флер — тільки на поверхні.
Сам режисер зазначив, що хоче присвятити винагороду і сам фільм «тим прекрасним молодим людям з Франції, яких я зустрів під час зйомок картини. Вони навчили мене надії на свободу й уміння жити разом. А також — іншим молодим людям, які нещодавно пережили революцію в Тунісі, з побажаннями вільно жити, вільно виражати себе, вільно любити».
Згадки про туніську революцію і свободу «жити, виражати себе, любити» в одній фразі видатного кінематографіста не випадкові. Фестивальна преса відзначає, що «Синій — найтепліший колір» передусім — дуже тонка, глибока драма про дорослішання й пошук молодими людьми свого шляху, з рівно приголомшливими режисурою й акторською роботою; саме тому не тільки режисерові, але й молодим акторкам Адель Екзаркопулос та Леа Сейду було вручено спеціальні дипломи. Все це — звичайно ж не про секс. Мова про більш серйозні й одночасно актуальні речі.
І тут не можна не сказати декілька слів про ситуацію в Україні. Антизахідна істерія нагнітається у нас давно і показово об’єднує ультранаціоналістів зі «Свободи» з їхніми непримиренними опонентами на кшталт депутата-регіонала Колесніченка. Події довкола суботнього гей-прайду в Києві показали фізіономію цих поборників моралі у всій, так би мовити, красі: всі охочі можуть переглянути відео в Інтернеті, переповнене злісними статистами, які втратили людську подобу. Постійне заклинання фанатиків «російського миру» й «України для українців» — не треба нам до цієї Європи, де лише про «збоченців» і піклуються — типовий зразок перекручування і неуцтва, що властиві даній публіці. У фільмі Кешиша вони побачать тільки двох лесбіянок, в Європі — лише ЛГБТ-демонстрації і нічого більше. Нашим доморослим тартюфам невтямки, що свобода — це коли сильні захищають слабких і вразливих, а суспільство пишається не своєю національною монолітністю, а своїм різноманіттям, в якому знаходиться і місце для багатотисячних демонстрацій прибічників патріархального шлюбу в Парижі. Різноманіття не потрібне тартюфам в Україні за визначенням: адже стриженим під один гребінець, стерилізованим суспільством дуже зручно управляти; у такому похмурому соціальному ландшафті набагато легше насолоджуватися безроздільною владою. Саме влада і особисте процвітання, а не фантастична «гомодиктатура» бентежать наших моралістів, які звіріють з кожним днем. А те, що саме завдяки свободі й різноманіттю європейські режисери знімають дивовижні фільми (нашим до каннської «Пальми»— як до Луни пішки), а європейські глядачі мають набагато вищі, ніж в Україні, стандарти проживання, моралістів не цікавить. Обійдемося. Сталін задоволено посміхається в труні.
Повертаючись до фестивалю — рішення стосовно «Життя Аделі» — той рідкісний випадок, коли переваги критиків і журі збігаються, що особливо приємно з урахуванням побоювань щодо об’єктивності рішень Стівена Спілберга, який очолював основне журі. Творець «Парку юрського періоду» та його колеги по фестивальному ареопагу продемонстрували неперевершений смак не тільки в присудженні «Золотої гілки». Гран-прі — другий за значенням приз — отримали брати Коени за музичну трагікомедію «Всередині Льюїна Девіса» (США) — сповнену гумору, меланхолії і фольк-балад, що зачаровують. Кращим режисером було визнано наймолодшого учасника конкурсу — мексиканця Амата Ескаланте, автора соціальної драми «Елі» — ймовірно, найжорстокішого, але водночас і дуже красиво знятого конкурсного фільму.
Кращим сценаристом було названо Цзя Чжанке (Китай). Його «Дотик гріха» є міні-епосом з чотирьох частин, герої якого — маргінали через власний вибір або життєві обставини — знаходяться у відкритому конфлікті з реальністю китайського «комуністичного капіталізму».
Акторські призи переважно виглядають як результати компромісів. Приз за кращу чоловічу роль отримав 76-річний американський актор Брюс Дерн, який раніше знімався переважно в низькопробних фільмах категорії «В». На схилі віку він отримав свою найголовнішу роль в чорно-білому роуд-муві «Небраска» Александра Пейна. Герой Дерна, переконаний, що виграв у якійсь (украй підозрілій) лотереї мільйон доларів, вирушає у супроводі родини через півкраїни за міфічним виграшем. Дослідження американського життя у режисера вийшло посереднє, проте Дерн, на загальну думку, дійсно на висоті.
Французька акторка Береніс Бежо, яку торік було номіновано на «Оскар» як кращу акторку, здобула каннський приз в аналогічній категорії за роль збентеженої жінки, яка не може вибрати між двома коханими — іранцем і арабом, — в родинній драмі старанного, але невидатного іранського кінематографіста Асгара Фархаді «Минуле».
Залишається сподіватися, що ми побачимо перераховані фільми вже цього року.
