Катерина ДОВЛАТОВА: «Батько не любив Фей Данавей, яка роздувала ніздрі»

До ювілею Сергія Довлатова (3 вересня письменнику виповнилося б 65 років) у російському видавництві «Махаон» вийшла книжка «Речь без повода... или Колонки редактора», куди увійшли колонки Довлатова, написані ним під час роботи в нью- йоркській газеті «Новий американець», яку він очолював протягом двох років. На презентацію книжки з Америки приїхали вдова письменника Олена Довлатова, його колега Петро Вайль і дочка Катерина, інтерв’ю з якою, опублiковане на сайтi www.izvestia.ru , ми пропонуємо вашій увазі.

МІФИ ПРО «НОВОГО АМЕРИКАНЦЯ»

— Будь-яку відому особистість часто оточують міфи, які підміняють собою реальну біографію. Один з таких міфів: американський період життя Сергія Довлатова — трагедія, а видання «Нового американця» — халтура. Чому для вас так важливо пояснити, що це неправда?

— Мені здається, що міфи все ж не підміняють біографію, а поповнюють її або навіть збагачують. Так звана американська трагедія і «Новий американець» як халтура — це не міф, це дивне й непотрібне, що не має фактичного підтвердження. І пояснити це для мене принципово важливо.

По-перше, пояснюючи життя Довлатова таким чином, дуже його спрощують. Мій батько, як і будь-яка інша людина, був складнішим, і зводити все до таких тез значить втиснути життя цікавої та багатосторонньої людини в рамки дуже звуженого сприйняття.

По-друге, таке твердження ніби «викреслює» американський період життя батька, а він саме в Америці зміг реалізуватися як письменник. Саме там уперше він почав друкувати й видавати свої твори в найпрестижніших американських журналах і видавництвах. Саме там він почав вести життя справжнього літератора, виступаючи на конференціях, отримуючи запрошення з університетів. Більше того, не тільки в його особистому житті, а й у житті всієї нашої сім’ї було багато радощів і успіхів в Америці. Незважаючи на її недоліки, ми всі Америку любимо і їй вдячні.

Звісно, було прикро, що батька здебільшого читали емігранти третьої хвилі й у переказах англомовна інтелігенція, а мільйони потенційних читачів у Радянському Союзі до цього не мали доступу. За батьківщиною він сумував, як будь-яка нормальна людина сумує за втраченим, безповоротним. Адже ми виїжджали назавжди.

— Є гарна концепція, що пояснює, чому сюжети довлатовських книжок повторюються. Він кожну свою книжку писав як головну в житті. Як ви до неї ставитеся?

— Я не філолог, і мені складно відповідати на такі запитання. Мені здається, багато людей помилково думають, що Довлатов писав мемуаристику, тобто «записував як було». І саме розбіжності у схожих сюжетах, на мій погляд, підтверджують, що це не так. Кожне слово, написане батьком, — свідоме. Випадковостей у нього немає.

«ТАТО МЕНЕ НЕ КАРАВ»

— Як почалася ваша робота в «Новому американці»?

— Читачі вимагали телепередачу російською. Тато запропонував мені її перекладати. І заразом заробляти 30 доларів на тиждень. У мої 15 років це було багато. Особливо для імігрантської дитини. До того ж, мені здається, тато хотів зайняти мене такою справою, де він може бути поруч.

— Коли батько хотів вас покарати, то забороняв приходити на роботу. Чому для вас це було важливо?

— Це художнє перебільшення. Тато не міг заборонити мені приїхати, якщо цього потребувала робота. Більше того, я не пригадаю, щоб він мене карав. Мене карала мама.

— Яким він був на роботі? Як спілкувався з підлеглими?

— Я досить смутно пам’ятаю деталі. Він був запальний, і часом його слова боляче зачіпали. Але він швидко відходив, якщо був не правий, зізнавався в цьому й охоче вибачався. Мабуть, Вайль, Геніс і Довлатов бачилися мені трійцею, що весь час кепкує один з одного... Але останні місяці в «Новому американці» були дуже важкими, напруженими. Тато дуже переживав.

— А до вас, як до дочки, він ставився на роботі більш прискіпливо, ніж до інших, чи, швидше, протекційно?

— У мене було дуже мало обов’язків. Тож бути особливо вимогливим було ні до чого. Він допомагав мені з російською мовою. Робив це з легкістю й задоволенням.

— Ви якось сказали, що в дитинстві опиралися багатьом повчанням батька. Наприклад, яким?

— Звичайним повчанням, які роблять дітям тінейджерівського віку. Наприклад, що життя не повинне складатися тільки з розваг. Або що треба старатися бути організованим. Вставати рано, щоб встигнути зробити справи. Тримати кімнату в порядку. Мені, як, вважаю, будь-якому підлітку, це було нецікаво.

ЗАДОВОЛЕННЯ ВІД СУПЕРЕЧОК З БАБУСЕЮ

— Відомо, що Довлатов часто приписував реальним людям вчинки, яких вони не здійснювали, та слова, яких вони не казали. А наскільки взагалі реальні люди схожі на однойменних персонажів у його книжках?

— Іноді схожі внутрішньо, а іноді зовсім не схожі. Чимало персонажів є складовими образами. Ось живе в Сестрорецьку старий приятель батька Шліппенбах Микола Андрійович. У «Шоферських рукавичках» він — Юрій. А ще він був знайомий з людиною на ім’я Юрій Шліппе. Крім того, що Шліппенбах хотів зняти фільм про Петра Першого, все — вигадка. Тож Юрій Шліппенбах — виключно літературний персонаж...

— Що ви відчуваєте, коли читаєте про себе в книжках батька?

— Відчуваю, що батько мене дуже любив і переживав, коли у нас не складалися стосунки.

— Довлатов захоплювався американським кіно. Хто були його улюблені актори і через що або через кого він сперечався з вашою бабусею?

— Йому найчастіше подобалися актори другого плану. Ті, кого називають «характерними» англійською. Пам’ятаю, дуже йому подобався Джим Хекман. Він вважав, що Мерілін Монро недооцінена як актриса. А Фей Данавей, яку обожнювала бабуся, він не любив і для пояснення наводив дивну деталь — казав, що вона роздуває ніздрі. Бабуся це приймала дуже близько до серця. Відповідно — були досить цікаві репліки. Це, мені здається, доставляло їм обом задоволення.

— У Довлатова частково склалася репутація такого собі веселуна й балагура. Як ви до цього ставитеся? Яким він був насправді?

— Він не був веселуном. Він був людиною дотепною, з чудовим почуттям гумору, часто бував задумливим і похмурим. Хоча швидко жвавішав у розмові.

БАЖАННЯ «ГОСПОДАРЯ» ТЕКСТІВ

— Щоб дотриматися бажання батька не виносити з будинку підшивку «Нового американця», вам при підготовці книжки «Речь без повода...» довелося подолати безліч труднощів — летіти в Нью- Йорк, купувати сканер та інше. Чи є ситуація, за якої ви готові відступити від заповіту?

— Майже немає. Просто часи міняються, і якісь речі робляться менш актуальними. Я маю на увазі зовнішні речі. Але загалом, коли йдеться про якусь внутрішню позицію, питання етики — то ні.

— Як, у принципі, ви ставитеся до останньої авторської волі? Наприклад, син Набокова досі не вирішив, чи слід знищити «Оригінал Лаури», як того хотів батько, чи залишити. А якби Макс Брід не порушив заповіт Кафки, то зараз не було б такого письменника.

— Так, я розумію, що ви хочете сказати. Це питання складне. Я нерідко про це думаю. Мені часом цікаво читати плітки про знаменитих людей у «жовтій» пресі. Але я розумію, що ця преса швидше за все — спотворені факти. І найчастіше це образливо для предмета пліток. Мені здається, що бажання «господаря» текстів є найважливішим. Звичайно, я щаслива, що Кафка стоїть у мене на книжковій полиці. Але... все-таки це дуже складне завдання.