Кіно з клінічним ухилом
Фестиваль «Кінотавр» — перший і головний проект Марка Рудинштейна, який задумав 1991 року курортно-кіношний форум. Тепер Марк Григорович — президент цілої групи компаній «Кінотавр», куди входять фестивалі «Лики любові» в Москві, премія «Золотий Овен», дитячий фестиваль і благодійницький фонд «Кінотаврик» у Сочі. Але тепер він і актор, який знімається не лише в кіно, а й грає на театральній сцені. Тепер він менше займається «Кінотавром», будучи присутнім на ньому, вирішуючи питання, що потребують важкої артилерії, а більше спостерігаючи все це життя збоку. Таким чином, Рудинштейн готується віддати приватний фестиваль державі. А держава готується його взяти, чим і підтверджує свій намір, відрядивши на церемонію відкриття міністра культури Росії Михайла Швидкого. Чим це закінчиться для кіно, фестивалю й міста Сочі, покаже час. Поки ж він показував виключно кіно, дефілюючих пляжем зірок, шалених фанатів і скептично налаштованих критиків.
Кіно можна було подивитися, по-перше, на двох фестивалях: XIII відкритому російському й IX міжнародному «Кінотаври». По-друге, в Зимовому театрі — основний конкурс і конкурс «дебют». На Театральній площі перед Зимовим, на найбільшому екрані — конкурс «Глядацький погляд», у кінозалі готелю «Жемчужина» — міжнародний конкурс, інформаційні покази, фільми переможців III московського форуму молодого кіно «Дебют- Кінотавр. Короткий метр», а також ретроспективу нового канадського кіно, фільми знаменитого продюсера Регіни Циглер — «Циглер-марафон» і програму фільмів «Федот, да не тот». Усе це меню «Кінотавра». Щоправда, до нього ще входили нескінченні кабачки в усіх видах, як основний продукт годування фестивального люду, незалежно від статусу й зірковості.
Обов’язковою програмою для кожного учасника фестивалю також були: проходи «зоряною доріжкою», як у Каннах, щоденний пляжний променад, фотографування з поклонниками, роздача автографів, купання в Чорному морі, сонячні ванни й за велінням серця й шлунка — посиденьки в прибережному ресторані «Іверія».
Але, головне, фільми. Хоча в цій статті я дозволю собі зупинитися лише на фільмах основного конкурсу, бо саме ці фільми глядач зможе побачити в прокаті й скласти свою думку. Тим більше, кращі фільми «Кінотавра» відібрані продюсерською компанією «Альянс Шатро», відомою своїми грандіозними проектами з Маріїнським і Великим театрами, для нового проекту «Кінотавр» представляє «Наше кіно». Протягом всього сезону, починаючи з вересня, програма « Луна «Кінотавра» ознайомить киян з прем’єрами російського кінематографа.
Отже, за минулий «міжфестивальний» рік у Росії знято близько 50 повнометражних ігрових фільмів, з яких майже 20 картин — дебюти. Тому цього року в основному конкурсі відчувався потужний прорив молодих режисерів з якісними картинами: Миколи Лебедєва з військовою драмою «Зірка» за оповіданням Еммануїла Казакевича, Дениса Євстигнєєва з молодіжною комедією «Займемося коханням», Юрія Гримова з «Колекціонером», Олексія Балабанова з черговим проросійським фільмом-агіткою проти всіх «неросіян» «Війна», Валерія Тодоровського з «Коханцем». Слідом за ними йшли режисери-п’ятдесятники та двоє могікан вітчизняного кіно — Олександр Мітта та Ігор Масленников. Щодо останньої пари, то вони представили дві тенденції останнього часу: повну творчу імпотенцію кінематографа — «Розжарена субота» Мітти й чудову творчу форму з новим, свіжим поглядом — «Листи до Ельзи» Масленникова. Останній не знімав для великого екрана 13 років, але, схоже, зняв мало не найкращу свою картину за чудовим сценарієм Аркадія Висоцького (сина Володимира Висоцького). На жаль, метаморфози, що відбуваються з категорією творців типу Мітти, більш поширені. І з нашими кінематографістами, зокрема. Але про це трохи пізніше.
Режисери-п’ятдесятники — Аркадій Яхніс, Олександр Атанесян, Сергій Русаков і Сергій Овчаров — автори, за винятком Юрія Рогозіна та Валерія Рубінчика, дуже посереднього, частіше безпорадного кіно: сучасна казка «Повелитель калюж» Русакова або кіно-«модельне портфоліо» «Літній дощ» Атанесяна. В останньому, що не заслуговує на особливу увагу, чудова акторська робота Ігоря Золотовицького, завдяки якому кіно вдалося додивитися. Аркадій Яхніс у «Черевиках з Америки» , задіявши у своїй картині 99% українських артистів (Людмилу Погорєлову, Ніну Шаролапову, Вікторію Малекторович, Тараса Денисенка та Вікторію Авдєєнко) й торкнувшись болючої теми голокосту, не зміг до кінця оволодіти притчовою мовою, вибраною як художній прийом. Не зміг він також приборкати шалені темпераменти хороших українських актрис, яким потрібен режисер-диктатор. Психологічно тонким у цьому українському ансамблі виявився лише грузинський актор — Рамаз Чхіквадзе. Він єдиний пережив і зіграв те, що закладалося, певно, у фільм спочатку. Фільм же Овчарова за мотивами казки Леоніда Філатова «Про Федота-стрельца, удалого молодца» — супердорогий проект, що більше нагадує театр, перенесений у кіно, причому не дуже вдало. Приємним винятком із цієї вікової категорії конкурсантів можна назвати фільм Рогозіна «Пер-р-ршокурсниця» , що отримав приз ім. Григорія Горіна за найкращий сценарій. Миле кіно, практично «Анти- Лоліта», з дуже хорошою роботою Дмитра Шевченка (Артурчика з «Дня народження Буржуя») та колишньої студентки ВДІКу Марії Шалаєвої, яку звідти вигнали. Ця лірична комедія зроблена професіонально, а головне абсолютно «смотрибельно» для найвимогливішого й зовсім недосвідченого глядача. А фільм Валерія Рубінчика «Кіно про кіно» — ностальгічний гімн закадровому життю великого кіно з чудовими роботами Тетяни Лаврової та Федора Бондарчука. А ще в цьому фільмі трошки можна побачити Олександра Роднянського. Річ у тім, що дія цієї ліричної комедії відбувається в колишньому Будинку відпочинку кінематографістів, а нині пансіонаті «РодНик». Назву розшифрували просто — «Роднянський-Ніколаєв»…
Що стосується переможців, то щодо Головного призу «Кінотавра», фільму «Війна» Олексія Балабанова, що отримав «Золоту Троянду», можна читати лекції про сучасну державну політику Росії. Якщо ці тенденції захоплюють шановне журі на чолі з авторитетним кінорежисером Глібом Панфіловим, значить, у цій країні скоро не знайдеться місця ні чеченцям, ні євреям, ні українцям. До речі, за дивним збігом обставин, два націоналістські фільми були показані паралельно: вищезазначена «Війна» й українська «Молитва за гетьмана Мазепу» Юрія Іллєнка в міжнародному конкурсі. Обидва фільми — фільми-діагнози. Перший небезпечний тим, що, будучи зробленим хорошим режисером, приголубленим владою і критиками («Війна»), викликає симпатію до явно негативних персонажів. Відбувається підміна: героя-захисника (фільм «Зірка», який, між іншим, отримав лише премію ім. М. Тарівердієва за найкращу музику Олексія Рибникова) замінили героєм- агресором («Війна»). З двох воєн — Другої Світової й нинішньої Кавказької — перемагає остання…
«Мазепа» ж — діагноз тому горезвісному менталітету, який Україна так тужиться зобразити всі роки незалежності як ідеальний на цій частині суші спосіб мислення. Але отримує оглушливого щигля по носу простих, не задурманених одноклітинною ідеологією людей, бажаючих побачити не вишкірену, жовчну й навіжену «пихатість», а нормальне, виразне з усіх поглядів (художнього, ідеологічного, фабульного, зрештою) кіно. «Мазепа» — фільм дуже показовий. Нарешті за великі державні гроші держава в особі чиновників від культури й «режисера-генія» поетичного кіно поставила сама собі діагноз. Шкода тільки Ступку як актора, зобов’язаного щось грати навіть у поганому кіно, та художника по костюмах Володимира Фурика , який згубив себе на зйомках цього «найдорожчого шедевра українського кіно». Прізвище останнього навіть не спромоглися взяти в титрах у чорну рамку…
Проте життя влаштоване так, що добро все ж іноді перемагає зло (або злість). Гран-прі отримав фільм Валерія Тодоровського «Коханець» з Олегом Янковським і Сергієм Гармашем у головних ролях. Янковський також отримав приз за найкращу чоловічу роль. Хоча, за великим рахунком, Гармаш не менш гідний аналогічної нагороди. Історія двох овдовілих чоловіків, грандіозна драма життів, крах ілюзій, боротьба і дружба — дуже доросле, щемляче, дуже чоловіче й дуже справжнє кіно Тодоровського-молодшого після його більш молодіжних «Любові» та «Країни глухих».
Чудову комедію для молоді Дениса Євстигнєєва « Займемося коханням» відзначили спецпризом журі й призами за чоловічі ролі другого плану: Андрія Новикова та Євгена Циганова. На контрасті з такими молодими героями фестивалю, приз за роль другого плану серед жінок отримала незрівнянна Алла Демидова у фільмі «Листи до Ельзи» Ігоря Масленникова.
Фільм «Колекціонер» Юрія Гримова за оповіданням Левана Варазі «Колекціонер і його близькі» — не отримав нічого. Глядачі ж розділилися на тих, хто категорично не прийняв цю естетську картину, й тих, хто був приголомшений: і філософією, закладеною в ньому, і художньою мовою, і заворожливою естетикою кожного кадру. Мабуть, фільм Гримова виявився єдиним суто фестивальним кіно — для фахівців, оскільки всі інші — більше для глядача. Це інтелектуальне кіно, по суті своій дуже поетичне, я б насмілилася протиставити нашому «Мазепі». Як приклад того, як можна художню ідею, ідею чистого мистецтва втілити на екрані виразно, базуючись на могутній режисерській культурі (як загальній, так і професійній), ні на секунду не зрадивши почуття міри й гарного смаку. До речі, в цьому фільмі зіграв одну з ролей другого плану київський режисер Андрій Приходько («Сойчине крило» в театрі І. Франка).
І ще одне, фільм «Зірка» отримав приз від губернатора Краснодарського краю. А також неофіційний приз глядацьких симпатій — величезну морську зірку з рук актриси Віри Глаголєвої та режисера Теграна Кеосаяна (син автора «Невблаганних месників»). Саме цьому фільму й режисеру Миколі Лебедєву зал аплодував навдивовижу довго, наче заважаючи оголосити «ганьбу журі» — головний приз фільму «Війна»…
P.S. Проте Україна не залишилася без призу, навіть двох. У конкурсі «Глядацький погляд» — приз Олександра Розенбаума «Вальс-бостон» за найкращу пісню («Пісня чорта») до музичної комедії «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» за однойменним оповіданням М. Гоголя отримав Костянтин Меладзе, а Філіпп Кіркоров — за найкращу чоловічу роль (Чорта) в цьому ж фільмі режисера Семена Горова та продюсерів Влада Ряшина/Олександра Зінченка. Філю обрали 96% глядацький голосів. Наш глядач бачив цей фільм на телеканалі «Інтер» у новорічну ніч, сочинці ж — на початку літа на березі моря. Реакція була чудова. Сміх і радісні крики було чути навіть на пляжі…
