Код землі з домінантою води

Свою експозицію відомий живописець та знаний мистецтвознавець  назвала «Норвегія». За словами Ольги Миколаївни, цикл народився після її подорожі (у вересні 2011 р.) до цієї країни. Норвегія зустріла художницю свинцевим небом, шквальним вітром, густим дощем який варіювався у активності акордів. Вода небесна з’єднувалася з водою земною. Це був шок  для мисткині, налаштованої на золото осені...

Ольга Петрова давно пише живописні серії, якими яскраво та переконливо звітує про розширення образотворчої біографії. В цьому є радість пізнання широкого світу, який для покоління 1970—1980-х був за залізною завісою. Гостре око художника та водночас дослідника здатне зрізати пласти культур за досить обмежений відрізок часу.

У образі країни Норвегія є відчуття кінцевості того, що ми називаємо землею обітованою. Тут панує атмосфера першотворіння природи, до якої і досі не дісталася цивілізація. Вічна Трійця Норвегії — це різкий та безкінечний стик води, суші та неба.

До споглядання цього феномену і його відтворення засобами мистецтва долучилися генії Норвегії: Генрік Ібсен, Едвард Гріг та Едвард Мунк. Їхня творчість, з точки зору європейців, розцінювалось як дикунство, поганські танці біля вогнища. Їх не розуміли, бо більшість європейців не бачили Норвегії. Але геніальність та унікальність митців проявились саме у тому, що вони змогли доторкнутися до неповторного коду власної землі, яка у багатьох вимірах завжди була і є на узбіччі Європи.  Беззаперечна заслуга Ольги Петрової у тому, що вона зуміла відрефлектувати ці складні парадигми.

Норвегія незвичністю ландшафту, безмежного у варіюваннях форм та кольорів, через мінливе освітлення у негоду, коли земля й небо зливається в одне ціле, спочатку відвернула, а потім вразила О. Петрову. Але шлях від первісних емоцій до живописних полотен виявився досить довгим — три роки художниця виношувала тему Норвегії, доки була готова представити її глядачам.

Петрова-вчений розкрила свої філософсько-антропологічні знання, Петрова-мрійниця з’єднала ілюзії про історію вікінгів з прагматичним кодом нації, Петрова-митець надала конкретну форму рухливим емоціям.

Спробуйте вчитатися у п’єсу Ібсена «Пер Гюнт», чи вслухатися у музику Гріга до цього твору: і з безодні просторів гір та фіордів випливе самотня людська душа.  Тут кожен може відчути себе королем округи, кожен може розмовляти на своєму діалекті. Лишається питання, з ким? Бо людина розчинена, якщо не казати розчавлена, у безкінечному просторі всесвіту.  Ще у зовсім недавньому минулому, тут людині частіше доводилось чути гомін вітру чи хвиль, ніж живе людське слово. Самотність норвежця не порівнюється з ідеєю постмодерністського егоцентризму. І це так тонко й обережно вдалось показати О. Петровій у роботах «Сон у Ставангері» та «Протистояння». У суворій манері живопису, у його переважаючій холодній палітрі, сконцентрувалося послання від Ольги до самотності, що є історичною сутністю цієї землі.

У роботах художниці головним мотивом, а в контексті Норвегії — головними героями є вода та гори. Це архетипи цієї Землі. Драматизм природи знайшов своє епічно-монументальне втілення у полотнах «Фіорд», «Віддзеркалення», «Над морем». У творі «Легенда» відчуття кінця Землі доведено до регістру трагічного. Світ людини позначений маленькими домівками на контрасті до величного марева, неначе скелі, що вигинається божевільним стовпом, стоїть так, як може стояти лише бог моря. 

Море завжди годувало норвежців, примушуючи їх до існування, як людей моря. Тож риба тут є не сакральним чи гастрономічним об’єктом, а символ виживання як такого. Виразні, персоніфіковані риби закривають собою горизонт, у творі «Пляж 8 липня» та мліють на сонці у «Великій рибі». Птахи, барани, човни теж за ступеню виразності готові претендувати на риси особистостей.

Вікінги, рибалки і навіть сучасні нафтовики (їм присвята — полотно «Ланцюг») лише відпочивають на суші, а живуть справжнім життям у морі. Так воно є, як би не парадоксально це сприймалося нами. Тоді як їхні жінки здавна є володарками суші, домашнього вогнища. І за таким способом життя — розставання є об’єктивною реальністю їхніх стосунків.  «Елісів —  королева Норвегії», «Жінки вікінгів» позбавлені чоловіків; рибалкам не вистачає жінок. Всіх роз’єднує вода, з’єднують човни, годує риба. Жорсткість стилю, яким записано норвезький епос — «Стара Едда», що й досі є живою поезією вікінгів. Поезія  виправдовує жорстокість. 

Тиша пронизує світ та чутно її відлуння, чутно вітер, де-не-де крик птаха, другом стає ліс, каміння і велика самотність. Все охопила вода та її віддзеркалення. І цей кришталевий образ Норвегії вдалось так тонко відчути та переказати мовою фарб Ользі Петровій.