Коли поп-культура почала дратувати високе мистецтво
Якщо судити з назви — «Популярна культура в ранньомодерній Європі» (К.: УЦКД, 2001), книга поважного британського дослідника, професора Кембриджського університету Пітера Берка не розрахована на широку читацьку аудиторію . В наш час, сповнений гострих суперечностей і нерозв’язних проблем, притаманних добі постмодерну, опис культурних практик, світоглядних уявлень і цінностей, що впродовж кількох століть, починаючи з XVI ст. панували в культурі Європи, до того ж культурі, що репрезентує не «велику традицію», яку плекали в школах, університетах і храмах, а «малу», існування якої забезпечувалося практикою повсякденного життя «безмовної більшості», селян і ремісників, — повинна зацікавити хіба що фахівців фольклористів, що традиційно спеціалізуються на вивченні «народної» культури.
Та й для серйозних представників цієї поважної галузі науки ідеї знаного вченого, висловлені ним ще 1978 року в книзі, перевиданій у 90-ті роки, і яка лише зараз дійшла до українського читача, навряд чи є новиною. Втім, про актуальність книги П. Берка з огляду проблем, що їх нині вирішує фольклористика, судити фахівцям. Я до їхнього числа не належу.
На цей відгук я зважився тому, що, як на мене, пафос британського дослідника виявляється вкрай співзвучним чи не найголовнішому спрямуванню творчих роздумів сучасних представників гуманістики в найширшому розумінні цього слова. Монологізм, однолінійність такі звичні для світосприйняття культури доби модерну, відходять у минуле. Натомість стверджується погляд на культуру як багатоманіття взаємодіючих практик, уявлень, світобачень, що в своїй сукупності утворюють неповторну поліфонію. На сторінках книги це багатоголосся складають субкультури селян і ремісників, гірників і пастухів, воїнів та моряків, жебраків та злодіїв. Яскраво представлено світ професійних «розважальників» — менестрелів, бардів, кобзарів, лицедіїв, скоморохів. Але це різноманіття творців та їхніх витворів, що репрезентували культуру «низів», народу, не лише протиставляється «вченій культурі» еліти, а й зіставляється з нею. Адже представники еліти теж були учасниками традиційних свят, фестивалів, ярмарків. Пітер Берк спеціально підкреслює активну взаємодію, що існувала між культурами «верхів» та «низів». Взаємодія ця була не безконфліктною, а співвідношення між культурами еліти і простолюду історично змінювалося.
Якщо, резюмує Пітер Берк, у 1500 році представники еліти зневажали простолюд, але поділяли його культуру, то у 1800 році відстань між цими традиціями зросла, породивши натомість зацікавленість еліти до «відкриття» популярної культури, як екзотичної і тому цікавої та важливої для самопізнання. Але так чи інакше взаємодія, взаємовпливи зберігалися.
Сказане є підставою для виведення проблем популярної культури за межі компетенції фольклористики. Вона стає предметом власне історії культури як поля, де зустрічаються різноманітні галузі гуманітарного наукового знання, де здійснюється синтез зусиль істориків, літературознавців, мистецтвознавців, представників соціальної антропології, дослідників релігії тощо. Такий синтез вкрай актуальний з огляду проблем розвитку сучасного гуманітарного знання в Україні. Тим-то книга П.Берка має суттєве методологічне значення для дослідників історії, в тому числі й української культури.
Спостерігаючи зусилля нинішньої київської адміністрації з побудови «історії, яка нам потрібна», що здійснюється під виглядом «реставрації» Пирогощі, Михайлівського Золотоверхого монастиря, Успенського собору, Лядських воріт, я подумки зіставляв це з оцінкою П. Берком хвилі фальсифікацій історії, як симптом хворобливого погляду на минуле «крізь романтично- націоналістичні окуляри інтелігентів початку XIX століття». З огляду на процеси, що відбуваються в нашій культурі нині, актуальним є висновок дослідника, який попереджує, що, дивлячись на церкву, «реставровану» прихильниками такої позиції, «не можна бути певним, чи будівля, яку ви бачите, така сама, як і та, що стояла раніше, чи вона просто відображає уявлення архітектора про ту, що стояла тут раніше, або про те, що мусило б стояти тепер».
Зрештою, зважаючи на ентузіазм, з яким зараз обговорюється проблема «Україна — Європа», що супроводжується закликами «йти до Європи» або «тікати від Європи», відзначимо, що для британського дослідника історії європейської культури така проблема просто не існує. І це теж показово.
З одного боку, Європа, яку досліджує П. Берк, розташована у просторі від Ірландії до Уралу, просторі не лише географічному, а й, при всій різнобарвності регіонів, культурно єдиному. Для Берка немає проблеми «європейськості» України, як і будь-якого іншого регіону Європи, культура якого будується на спільних засадах християнського світорозуміння. Тим-то природно серед персонажів, згадуваних в книзі, ми зустрінемо і козаків, і гайдамаків, і кобзарів, і Олексу Довбуша тощо.
Але, з іншого боку, на жаль, проблеми «європейської України» для Пітера Берка не існує й через те, що, здається, Україна, як така йому просто невідома. Тим-то мандрівні музики — сліпці, кобзарі, так само й козаки, як пише він, — це феномен «суспільно- культурного життя Росії», гайдамаки — «південно-східної Європи», а Олекса Довбуш діє в «Карпатах».
А це — теж багатозначний заклик, адресований нам. Він нагадує про те, що належить ще докласти чимало зусиль, аби ствердити адекватний образ української культури в очах цивілізованого світу. Вишуканий у своїй прозорості виклад (це комплімент не лише авторові, а й перекладачам) зробить час, присвячений читанню книжки П.Берка, не лише плідним за наслідками, а й приємним. Тим-то книжку цю варто уважно прочитати всім, хто небайдужий до процесів, які складають зміст нашого сучасного культурного життя.
