Кожен українець хоч раз повинен побувати в Чигирині...

Треба залишити все — вічну гризоту про недолуге життя, щоденні нарікання, що навколо так багато поганих людей і вони, бач, щасливі, а ти хороший і нещасний…Треба відкинути непомітно набуту звичку до брудних вулиць наших міст і Майдану Незалежності. …Просто взяти й зупинити своє звичне життя й навіть не піти в цей день на роботу — і негайно, не роздумуючи, в будь-який спосіб поїхати в Чигирин !

Ідеально — вирушити туди пішки. Коли маєш час і хоч якусь волю. Пізніше зрозумієш — чому. Коли добредеш цими свіжими лісами, де за кущами голосно дихає Хо ( і ти тут вперше згадаєш, що читав таку казку, коли був малим і ще не хотів стати «городським»)… Коли доплентаєшся до берега чергових диких луків, на яких соковитими фарбами намальовані табуни божественно гордих коней ( і тут ти раптом розумієш, що вони справжні, й на них можна скочити й промчати решту дороги, як який-небудь козак чи козачка)… Коли допливеш через ці теплі ріки, де дрімають соми завбільшки з китів…Коли дотупаєш цими битими дорогами, якими ходять і їдуть люди української національності вже понад двi тисячi років ( і тут ти раптом починаєш напружуватися , щоб уявити собі ці дві тисячі років, і розглядати, як грушу, що боляче впала тобі на голову чомусь із сосни, оце словосполучення «українська національність»…) …Коли дотягнеш увесь цей шлях до величезного дороговказу «Чигиринщина», що стоїть біля дороги… Поки ти собі подумаєш, що це зовсім інше означає, ніж «Вас вітає Чигиринський район», як написали би звичні тобі люди й прималювали б герба, якого за десять років уже навчилися не боятися й тепер малюють в найнесподіваніших місцях і контекстах…

Коли все це з тобою станеться, ти якраз ввійдеш у місто Чигирин і одразу зустрінеш якогось студента з чисто виголеною головою і з велетенським «оселедцем». І тепер уже тебе це зовсім не здивує. Тобі навіть не спаде на думку, що це екстреміст який- небудь і явно з тих,«що на площах сидять». …Ти захочеш узнати його нормальне людське ім’я й позаздриш, що він сюди пішки добрів, а ти все ж на машині, бо тобі справді ніколи. Ти раптом відчуєш, що ввійшов у місто Чигирин не таким, як виїхав із Києва. Ти став трохи нижчим на зріст і кремезнішим — точно таким, щоб поміститися в старезну козацьку свитку, яку побачив у єдиному в країні музеї Богдана Хмельницького (тобі тільки що тут розповiли, що наші предки були саме такі, а не такі, як їх малюють.) Тобі стало життєво важливо дiзнатися, де ж поділася труна з Богдановим тілом з- під пам’ятної плити в його церкві в Суботові. Тобі захотілося залізти пошукати його в ті підземні тунелі під Чигирином, куди ніхто не залізе, бо під час будівництва аж тракторної бригади, їх десь завалили. Ти раптом відчув, що там, під землею, точно є життя й живі козаки — ті, що їх не добили — вони ждуть, що до них туди залізе хтось нормальний із цієї Незалежної. І ти стоїш над цією дірою-входом у Холодному Ярі і підставляєш лице під холодний вітер, що дме з тунелю, і думаєш собі: треба взяти побільше вогню й туди залізти, бо раз звідти дме, то є десь вихід. І ти розумієш, що в тебе вже точно є вихід із усіх ситуацій, що ти їх ще вранці не міг пережити.

Ти хочеш, щоб ці чигиринці, котрі зараз показують план відбудови Богданової резиденції, домоглися свого, і це тепер і твоя ідея — хай тут буде літня столиця всіх президентів, що судилися Україні (а їй же має судитися щось добре, правда?). Ти хочеш, щоб усі побачили цей 56-кілометровий височенний вал, насипаний руками козаків, — і зрозуміли, що загадка єгипетських пірамід — це модно, але не так уже оригінально. Тут поламалася, бо не витримала, сучасна техніка, якою намагалися повторити роботу тих наших прадідів. Ти раптом сказав це слово «прадід» інакше, ніж досі — тепліше й з жалем, що раніше не прийшов сюди, до прадідів. І вони тебе вже й не чекали.

Ти обнімав із друзями двохтисячолітнього дуба, яких не буває на світі. А тут він є. І, щоб він не вмирав, торік йому під корені закопали цілого коня. Це було жертвоприношення. І він живе, тільки не родить більше жолудів.

Ти подумав, що банально втішав свою слабкість тим, що поганих людей, мовляв, більше, й вони сильніші. Ти просто не там ходив по життю. Ось вони ходять, співають, підсипають тобі третю порцію юшки, розказують про місцевого діда, що в 70 років написав свій перший роман, і його викликали до Києва на зліт молодих письменників… Ти раптом усвідомлюєш, що чоловік, який заспівав тобі весь черкаський репертуар і розказав томів зо три історії, і завів тебе в ці ліси — просто член академії наук, професор і скромний заступник губернатора. І таке буває, як сказав би Курт Воннегут.

Ти їхав додому, отетерілий, і всерйоз говорив таку річ , яка просто не повинна обговорюватися, а бути неодмінною — кожен українець хоч раз у житті мусить приїхати в Чигирин. Після чого він більше ніколи не робитиме в своєму житті дурниць, не звикатиме до бруду й Майдану Незалежності й захоче на весь світ поставити касету Солов’яненка, як потім і зробили ми, дорослі троє, повернувшись із цієї мандрівки…