Кров-брюле
Проте за своїми складовими «Ксенофілія» є типово «гельманівською», вельми схожою на московські проекти. Ірина Вальдрон, група «АЕС», Едуард Колодій — постійні фігуранти виставок на Великій Якиманці. Близька до ідеології російської галереї з її установкою на актуальність, навіть злободенність, і тема акції — міжнаціональні відносини, конфлікт цивілізацій. Тема, без перебільшення, слизька, небезпечна, яка вимагає особливо обережного підходу.
Втiм, учасники проекту, які вибудували свої кар’єри у координатах концептуалістської, постмодерної іронії, запропонували як спосіб осмислення проблеми найбільш близький їм засіб: іронічний жест, що на практиці нерідко обертається анекдотом. Таке «відсторонення», багаторазово випробуване в інших контекстах, на «Ксенофілії» представлено досить різноманітно. Ірина Вальдрон і група «АЕС» пішли найбільш безконфліктним шляхом, узявши за основу своїх робіт класичні літературні сюжети. Вальдрон створила гобелен «Пушкін та єврейка», виткавши на ньому фривольний віршик Олександра Сергійовича і веселенький малюнок, що ілюструє віршик. «АЕС» у відео «Отелло. Асфіксофілія», що стало своєрідним центром виставки, травестували шекспірівську трагедію в постановочно- телевізійний сюжет. Сексапiльний чорношкірий силач душить перловим намистом біляву красуню, а тій, схоже, це навіть подобається.
Загалом, схоже, заклик до кохання, що містився у назві виставки, художники сприйняли буквально. Василь Цаголов виставив фотографії «Східних красунь», ефектних оголених дівчат у паранджах з автоматами наперевіс. Навпроти гобелена Вальдрон красується «Кошерний інтим» Тетяни Кривенко — зірки Давида, виконані з жіночої білизни.
Гліб Катчук, навпаки, представив досить цнотливі «Чотири історії про жителів Молдови». У чорно-білому фільмі кілька добре одягнутих виконавців під урочисту музику Майкла Наймана розігрують відомі анекдоти про банку з огірками, зав’язування шнурків, доїння корови та закручування лампочки. Надсерйозна, пафосна атмосфера перетворює фільм на візуальний звіт, що документує таємничі герметичні ритуали.
Ще один зразок «буквалізму» стосовно стандартних текстів — «Пушту-російський словник» Едуарда Колодія, що давно і неодноразово виставлявся у Москві. Цілком необразливі фрази, на зразок: «Він не відмовиться від дині» або: «Мені сподобалася ваша книжка» ілюстровані в стилі войовничого лубка з бороданями, які стріляють з автоматів через будь-яку причину.
Та, мабуть, найбільший успіх мав інтерактивний ролик Андрія Казанджія і Кирила Бачерикова «Кабаков SWF». «Младоконцептуалісти» придумали і намалювали в особах справді дотепний скетч про пильного інспектора ДАІ й «особу кавказької національності», яка потрапила в дорожню пригоду. Цікаво те, що матеріалом для їдкої рефлексії стали не тільки ксенофобські страхи сучасних росіян, але й творчість одного зі стовпів сучасного мистецтва — Іллі Кабакова. «SWF» обіграє знамениті роботи-діалоги Кабакова (до речі, уродженця України) ще радянського періоду — «Запитання і відповіді» (1976 р.) та «Чия це муха?» (1965 р.) Таким чином, прародич не тільки російського, але й, мабуть, світового концептуалізму, який так вплинув на все мистецтво ХХ століття, сам виявляється у ролі класика, над яким жартують та якого цитують. Парадокс, однак, у тому, що в ті часи проблеми етнічного терору або ксенофобії не стояли так гостро; їх нібито зовсім не існувало, особливо якщо порівняти з сьогоднішньою ситуацією. Творчість Кабакова, та й інших арт-підпільників тих років — це апологія комунальної суперечки, прісний бетон застояного соціалізму. Бачериков і Казанджій, використовуючи запозичений прийом, створюють не діалог, до якого так чи інакше прагнула «стара школа», а локальну війну. Тут ніхто ні з ким не розмовляє на рівних. Тут один завжди жертва, другий — завжди «силовик», переслідувач, екзекутор. І, мало того, — у будь-яку секунду вони можуть помінятися місцями.
А візуалізується все це у вигляді хвацького інтерактивного шоу, більш-менш смішного.
Ось така кров-брюле. Пригощання, загальновживане незалежно від кольору шкіри чи релігійних переконань.
