Купуючи живопис, довіряйте не моді, а серцю
Уже давно Андріївський узвіз перетворився на невеликий ринок авторських художніх робіт. Товар тут перед очима, часто й автори також. А покупець із його смаками й гаманцем — це своєрідна загадка. То в насправді талановитій картині перший план йому не до вподоби, то платить величезні гроші за бездарний «витвір мистецтва» (без лапок тут не обійдешся). В останньому випадку в автора твору і тріумфує душа (виручка добра), і болить. Болить за те, що чудові роботи, в які вклав душу, майстерність, які несуть Істину і Світло, лежатимуть у майстерні непотрібними. А себе знову доведеться витрачати на черговий кітч, потураючи смакам грошовитого поціновувача.
Так, судді-покупці різноманітні й цікаві. Як сказала одна автор-продавець: «30% киян — художники, котрі бажають продати свої роботи. 50% — художники в душі, які бажають купити, але не мають грошей. І решта 20% — потенційні покупці, котрі зовсім не розуміються на мистецтві».
Однак ринок є ринок. І до запитів покупців із грошима художники навчилися пристосовуватися. Хочеш продати реалістичний живопис, чекай, коли підійде іноземець. Недорога картинка з квіточками буде куплена на подарунок подрузі або для оформлення інтер’єру передпокою. А «новий українець» віддасть перевагу чомусь сюрреалістичному чи абстрактному й переважно збільшених розмірів. І немає значення, що йому в цій картині нічого не зрозуміло. Зате габарити солідні й знайомі напевне оцінять «глибину та філософську суть» особистості власника картини. А якщо там іще намальовані частини жіночого тіла або предмети туалету, котрі загадково діють у супер-загадковому сюжеті, то це взагалі «клас».
Нещодавно в офісі одного знайомого побачила на стіні «щось» криваво-коричневе, головним елементом якого була жінка із сідницями в клітинку. Ця робота була куплена за 400 у. о. Не стану казати, що я подумала про цю картину та її «нового» господаря. Та й чому дивуватися? Адже зрозуміло, що рівень культури більшості наших співвітчизників, котрі видерлися на верхні щаблі грошової драбини, залишає бажати кращого.
Та й хто міг допомогти їм розвинути смак, загострити сприйняття, розширити ерудицію? Батьки? Були зайняті добуванням хліба насущного. Телебачення? Демонструвало низькосортну продукцію зарубіжжя (яку, до речі, закуповували в основному люди такого ж низького рівня культури). Може, школа? Так у радянській школі навіть предмета відповідного не було. А якби й був, то учнями «нові українці» були здебільшого посередніми.
І все ж хочеться вірити, що паростки культури проб’ються крізь товщу неуцтва. Початок цього можна побачити хоча б у тому, що нині чимало середніх шкіл ввели предмет «Світова художня культура» в основну шкільну програму. Наприклад, СШ № 25 (яка, до речі, розташована на початку Андріївського узвозу).
То як же бути нинішнім покупцям творів мистецтва? Намагайтеся відчути, яку енергетику несе робота, котру ви купуєте. Адже якщо картина, наприклад, випромінює темну енергію, то в тому приміщенні, де вона висить, це постійно буде відчуватися. І господар, і відвідувачі будуть перебувати у стані підсвідомої агресії, роздратування, аж до фізичної недуги. Ви можете поставити контрзапитання: а як розрізнити темну та світлу (творчу й руйнівну) енергію, не маючи спеціальних знань або розвиненого тонкого відчуття? Можу відповісти на це словами Орігена: «Очима серця дивись». Нехай ваша інтуїція, ваша внутрішня чистота підказує вам. А мені залишається побажати вам успіхів.
