Квест триває...
«Можливості не завжди отримуєш загорнутими в подарункову обгортку». Так було написано на виході з митноі зони аеропорту Стокгольма. І, збираючи із стрічки, що виповзала з рота контрольноі будки, своі черевики, ремені, ключі, компьютери, взуваючи своі кросівки й намотуючи на шиі шарфи, пасажири розтикували своі дрібнички по кишенях і абсолютно ігнорували це повідомлення. У принципі це була реклама якихось послуг. Але це була однозначно шифровка, хто розуміє. Типу «Юстас — Алексу». Світ узагалі весь обписаний, ніби паркан, такими посланнями, і якби люди не були так заклопотані розтикуванням своіх дрібничок по кишенях, а з інтересом дивилися навкруги, то вони б багато чого у своєму повсякденні зробили би зі смислом, а не так-сяк. Життя — це квест. І я би радила не просто мчати по ньому, як оглашенний, зносячи по дорозі до своєї мети всі бордюри, а вдивлятися в знаки та орієнтири, вчитуватися в усі нібито випадкові написи й нібито афіші. По дорозі обов’язково забігати на пошту й посилати різнокольорові конверти з цьомами всім, хто чекає на тебе, приклеюючи щоразу марку із саме того світу, села чи лісу, де ти проіжджав. Щоби ті, для кого ти важливий, по цих підказках могли складати карту твого лету по світу й вести тебе по радарах. Бо тільки це тримає на світі й не дає зірватися з різьби. У цьому квесті не буває дрібниць. І все, що по дорозі здається такою дрібницею, — може бути миттю, яку згадаєш першою, коли прийде момент, коли перед очима має пронестися все твоє життя. Буває, що згадається просто морозиво, затиснуте між двома вафельками, що тануло тобі на мережаний фартух, коли ти бігла зі школи...
Що згадується відразу, коли літак ось уже злетів над мапою Стокгольма...
Учора я вийшла у ранок, обороняючись парасолею від дрібного, як просіяного через дуршлак, вересневого дощу, що сипався з неба порціями, — тільки встигнеш скласти парасолю, як він сипне. В цю гру грали лише чужоземці. Бо переодягнуті в сучасне вікінги та їхні фру йшли повз мене спокійно в насунутих на голову каптурах чи з добротно напнутими парасолями і не витрачали свої розмірені рухи на таке сіпання. Вони нагадували лосів і коней — чиі силуети я бачила скрізь по сувенірних крамницях, які минала. Лосі і коні — їхні символи та їхній характер. Наставивши роги на небеса, розсікаючи крупом дощ, нащадки вікінгів спокійно ступають своіми копитами по містках через озеро, переходячи з одного острівця на інший, бо аж на чотирнадцяти острівцях розташоване їхнє місто, їхні пасовиська з пивом і картоплею й добротні стійла з вікнами без фіранок. Вони не просять у неба добавки сонця, бо знають, що небо строге й відміряє світла рівно стільки, скільки на цю іхню батьківщину Бог вділив. І тому вони не знають фіранок, бо щохвилини може з’явитися промінчик і освітити кімнату, а щоб було, якби у той час на вікні висіло оте нездале мереживо. Так і було написано на стіні крамнички : «Тут ви можете купити на згадку щось про нашу країну опівнічного сонця».
Мені треба було в Рікстаг на засідання. В принципі в руках мала мапу, але, ступивши на місточок через озеро, серед прикріплених до поручнів замочків з іменами — Йохансон і Марієтта, Горан і Пеппі — одразу побачила один: Оля і Вова. Не знаю, який Вова причепив цей знак отут, але саме поряд і були ті важкі двері, в які належало мені заходити й приєднуватися до всіх, хто вже з бейджами на шнурках і теками документів у руках шукали собі місця в залі. Схожий на троля Мет Йохансон, постійний доповідач зі свободи слова ПАРЄ, почав нашу розмову. Була вона печальна, бо говорили про те, що за одинадцять останніх років убито стільки й посаджено в тюрми ще стільки нашого брата-журналіста, та ще ніде й ніхто за це не відповів...Розмова була ентузіастична, але по суті саме печальна, бо новин особливих не варто скоро й чекати. А ще Мет сказав, що один турок, який був виступив у цій залі й сказав про утиски, вже сидить у в’язниці разом з іще 50-ма журналістами...
Увечері до зали, де в Стокгольмі в цей день відзначали День незалежності Украіни ( за кордоном його чомусь відзначають у вересні), я ступила якраз під аплодисменти. Вони були не мені. На сцену, де завжди вручають Нобеля, виходила Пікардійська терція в строгих костюмах із метеликами на шиі.
Було красиво, й музика звучала чисто — і це примиряло із сіпаниною життя, бо думалося, як і радив один мудрець: і це мине... «Чорноморець, матінко, чорноморець, вивів мене босую на морозець...» — із ласкавими посмішками почали виводити хлопці. Я насторожилася й стала прислухатися до месиджу. Далі з пісні мені стало відомо, що, явно вбраний у теплі підштанники, той чорноморець вивів бідну жертву на сніг і питає в неі: чи є мороз? А ця ідіотка каже, що то роса; замало того — простояла так всю ніч, бо, каже, я, матінко, того чорноморчика люблю дуже... А він, потвора, сидів у теплі, мед-пиво пив і дивився з вікна, як вона доводить йому свою любов. Месидж тут, у залі, де вручають Нобеля, був про те, що, мовляв, подумай лишень у своїх печалях — чи швидко можеш щось змінити у своїх краях, як прекрасні жінки їхні носять у своіх генах отаку принизливу любов до тих, хто в теплих підштанниках. Як передають ці гени і дочкам своїм, і синам... Шифровку я прочитала. Квест тривав. І треба було лише пройти із зали, де стихли овації, через фойе, де всі глядачі вже призволялися біля канапочок із солоними корнішончиками, копченою ковбаскою, ікрою й солонинами, — на вулицю, щоби злитися з юрбами вікінгів. Та проштовхнутися було непросто — шлях перепинила білолиця пані у вуалетці, що тримала чарку з горілкою в одній руці у чорних мереживних рукавичках по лікоть, а друга мереживна ручка тримала шматок сала з проріззю, й через мереживо хижо вгризався в той шматочок червоний налакований нігтик. «Давайте — пийте! Ось гляньте — я вже!» — тоном завсідниці весіль кричала пані дідусеві в орденах-не-роздивитися-якої-армії, що стояв, затиснутий поміж нею і спиною якогось товстого пана з бутоньєркою в кишені піджаку й, здається, помадою на губах ( по-моєму, вона його перед тим поцілувала). Пані перекинула одним махом горілку в своі малинові вуста й крекнула, як пан. Поряд стояв її чоловік, але нічого не розумів, бо був швед, і несміливо озирався, як дівчина, тримаючись за лікоть дружини, яким вона його відтісняла від компаніі, бо дуже хотіла раз на рік випити із кимось, хто це «понімає». І, протиснувшись поміж ними, вирвавшись до дверей, я обернулася, аби перевірити — чи то здалося мені? Під її мереживною спідницею точно вгадувалися теплі підштанники.
На сходах пригальмувала, бо дві молоді шведки йшли, як у нас буває — зайнявши обидві дорожні смуги, байдуже, що хтось там іззаду хотів обігнати. Так ходять або закомплексовані невдахи, що намагаються помститися світу, або ті, що знають — світ створений задля того, щоби чекати, поки вони дадуть йому лижню. « А я ей говорю, прикинь: «Николь, иди дамой!» — а она мне: « Мамо, я ще трішки хочу погуляти!» — прикинь? «Одна подружка повторила другій цю історію тричі, поки я обійшла їх на сходовому майданчику, й — не знати чого — тричі однаково заливалася сміхом.
Вирвавшись під дрібний дощ, я побрела цим плавучим містом, маленькими набережними озера Меларен, думаючи про недавню свою розмову з другом. Ми говорили, що все на світі , якщо бути уважним, не відбувається без зв’язку з чимось зовсім іншим, до чого його й прив’язати ніби ніяк. Наприклад, сказала я йому, я читала такий філософський жарт про те, як пасажир пішов у літаку в туалет попудрити носика. І от він думає, що сидить в туалеті. А він насправді летить у небі!
Друг недовго думав і сказав: « І тоді він зрозумів голубів!» До мене не одразу дійшло. Поки я не помітила на алеї пана, що гидливо струшував з капелюха щось, дивлячись у небо. І друг додав: « А, до речі, Карлсон, який літає там над тобою й живе на даху, ніколи не гидив згори на свою батьківщину». «Тьху на тебе», — завершила я розмову. Подумала недоречно — так я й не скуштувала тут де-небудь карлсонових улюблених тюфтельок... Я була спитала вранці у своєї приятельки, депутата риксдагу, Марієтти, де їх можна знайти? Це ж, кажуть, національна страва! Карлсон їв їх із варенням. Марієтта ніколи не розуміє чогось, що не вкладається в прості й зрозумілі схеми. «Із варенням? — перекривило її. — Тьху на тебе!»
Я підняла голову, бо, бредучи, й не бачачи нічого з-під парасолі, опинилася біля якогось порогу. Це був храм. Двері прочинені. Зайшла. Переді мною горіли язички полум’я, й білів напис: «Запали свічу й помолися за того, кому треба світла в його темряві».Я кидала в жертовник монетки й брала свічі, складаючи подумки список усіх, кому найбільше зараз треба б оцього світла. І виходило, що стільки не стане свічок...
Під готелем у скляній будці, спеціальному стокгольмському гетто для курців, сиділа дівчина з сигаретою й аж заходилася від кашлю. Аж хотілося розбити скло цього акваріума й випустити цю нещасну рибку, що задихалася... Та вона не збиралася виходити звідти. Вона кашляла з доброі волі. І кинутися виручати її — було би проявом нахабного й брутального посягання на її вибір, на її свободу. Ось так наостанок це створіння в малиновій перуці дало мені кілька роз’яснень з приводу тої, що стояла боса на морозі й не втікала гріти задубілі ніжки, бо любила те моральне опудало, чорноморчика...
Літак злетів над мапою Швеції і помчав мене додому. Кілька годин стояла я вдома на балконі й дивилася на місяць. Ну, ніде на світі немає такого круглого, такого теплого, просто над головою місяця, як у нас, вдома!
А вранці мій черговий літак уже сідав у Криму. Форум у Ялті — YES. Знайомий татарин Арсен мчав мене по серпантину й, як завжди, мовчав. Із-за повороту з’явився бігборд «Бери лучшие капсулы от перегара «Петруша»!
