Література

Фільм висунутий на здобуття премії Американської кіноакадемії в 11 категоріях, у тому числі — «кращий фільм», «режисура» й «адаптований сценарій».

Драматургія «Життя...» будується за принципом укладеного оповідання, найбільш зручним для опису далеких мандрів. Письменник Ян Мартел у пошуках натхнення приходить до індійця на ім’я Пі (Ірфан Хан), котрий живе в Канаді і чия історія настільки неймовірна, що може змусити скептичного інтелектуала повірити в Бога.

Як розповідає Пі, коли йому було 15 років, батько, будучи директором зоопарку, оголосив, що сім’ї доведеться покинути Індію, забравши з собою половину тварин, і продати їх у Канаді, щоб почати нове життя. Судно потрапляє в шторм, і Пі (15-річний герой — Сурадж Шарму) — єдиний, кому вдається врятуватися, проте місце у шлюпці йому доводиться ділити зі справжнім бенгальським тигром на прізвисько Ричард Паркер. Велика частина дії розгортається посеред океану.

Режисер фільму, американець тайванського походження Енг Лі, — один із найуспішніших американських кінематографістів. У 58 років у нього — «Оскар», «Золотий глобус», два «Золоті ведмеді» Берлінського фестивалю, два «Золоті леви» Венеції. Серед найвідоміших робіт — «Розум та відчуття», «Тигр, що крадеться, дракон, що зачаївся», «Горбата гора». «Життя Пі» також вочевидь отримає декілька різнокаліберних винагород.

Якщо відштовхуватися від побаченого, то головні автори фільму — цех спецефектів. У візуальній насиченості немає нічого поганого; йдеться про якість цього насичення. «Картинка» в «Житті Пі» нагадує, скоріше, телебачення, — якісне, західне, на кшталт каналу «Дискавері», — але телебачення. Немає будь-чого в той чи інший спосіб не підсвіченого чи не підфарбованого, — або, точніше, розфарбованого. І ця краса, варто повторити, не кінематографічна, а атракціонна. Лі просто бере найбільш баналізовані тим же телебаченням образи різних культур, екзотичних тварин і далеких пейзажів, пропускає їх через комп’ютер і видає картинку, яка легко засвоюється. Все на поверхні, все заради приємної й немудрої розваги. Поганого в цьому нічого немає — мейнстримне кіно створюється для того, щоб розважати — але місцями схожість з таким-от анімованим туристичним путівником надто вже очевидне. Тому й усі страждання героя здаються настільки ж картонними, несерйозними — драма перетворюється на мелодраму, переживання поглинаються декораціями. Складно позбутися відчуття, що знімалося все це з розрахунку на дитячу аудиторію, а показується чомусь дорослому глядачеві.

Утім, усе вищесказане цілком відповідає авторській логіці: адже Енг Лі, по суті, обдарований і дуже вмілий кон’юнктурник. Він завжди точно вгадує потрібну тему — жанр і матеріал не мають ані найменшого значення. Потрібні комікси? Будь ласка, «Халк». Скучили за екранізаціями Джейн Остін? — «Розум і відчуття» виходять у прокат. Заманулося народові подивитися на китайський мордобій — «Тигр і дракон» поспішають на допомогу. Актуалізувалася тема гей-спільноти — аудиторія в захваті від «Горбатої гори». Наспіло 40-річчя фестивалю у Вудстоці — і ось перестарілі хіппі витирають ностальгічні сльози на «Взятті Вудстока». Завжди без особливих відкриттів, без справжньої глибини, але ефектно і вчасно. Так і з «Життям Пі» — на екзотику через ряд криз і воєн зараз особливий попит.

Проте в цього фільму є ще одна складова, яку Лі не міг чи не хотів розкрити. В кінці фільму Пі розповідає Мартелу ще одну версію свого плавання — набагато реалістичнішу та жорстокішу — і пропонує самому письменникові обрати, який із варіантів йому більше подобається.

Мартел — реально існуюча людина, канадський прозаїк, що став відомий 2002 року, коли його роман «Життя Пі» отримав Букерівську премію. Несподіваний наслідок фільму — бажання прочитати книгу-оригінал. Адже фінальне «роздвоєння» розповіді — щось більше, ніж просто технічний прийом. Тут одвічна проблема літератури: що вважати істиною — більш захоплюючу історію чи реалістичнішу? Що достовірніше — краса чи правда? І що є віра для того, хто сам виступає творцем? Віра в досконалість форми? У краще написане слово? У яскравішу дійсність, що в результаті все одно лишається на папері? Бог є краса? Витвір мистецтва? Само мистецтво?

Цей шлейф літературних питань насправді не стосується фільму, але тягнеться довго після його перегляду. І саме тому «Життя Пі» залишиться в історії кіно хоча б як не дуже вдале втілення цікавої ідеї.

Автор дякує кінотеатру «Київ» за сприяння у підготовці рецензії.