Лорка і Лупер

Москва-25 почалася традиційно пафосно. Хоч сам по собі ювілейний номер ММКФ на атмосферу особливо не вплинув. Ніяких екстраординарних акцій та сюрпризів — якщо, звичайно, не відносити до останніх обіцянку присутнього на церемонії в залі «Пушкінський» Юрія Лужкова побудувати в столиці фестивальний палац. Все інше — те ж. Килимова доріжка біля «Пушкінського», фотоспалахи, нарядний Міхалков.

А фестивальні будні почалися скандалом. На першій же прес-конференції сталася пікіровка між програмним директором фестивалю Кирилом Разлоговим і режисером російського фільму «Прогулянка» Олексієм Учителем. Разлогов вибачився за необережне висловлювання з приводу фільму. Однак Учителя це не задовольнило, і той вибухнув гнівною відповіддю: звинуватив Разлогова в порушенні професійної етики, невідповідності посади і настійно порадив залишити її. Заодно дісталося і всім колегам Разлогова по критичному цеху.

Проте Учителю гріх було скаржитися, адже «Прогулянкою» ні багато ні мало відкривався фестиваль — для конкурсного фільму велика рідкість. Статус фільму відкриття — вже саме по собі щось на зразок призу. Адже шанси «Прогулянки» на приз не абсолютні. Модні компоненти, як-то: стрибаюча камера, масована участь акторів із трупи театру Петра Фоменка плюс Євген Грищковець у ролі власника боулінга — дали на виході не дуже переконливий продукт.

На сьогодні в конкурсі відкриттів небагато. Деякі надії покладалися на «Петербург» Ірини Євтеєвої, володарки Срібного лева за кращий короткометражний фільм на останньому кінофорумі у Венеції. Євтеєва розгорнула на екрані карнавал хрестоматійних пітерських фантазмів від Акакія Акакієвича до Петра Першого, витіювато сплела матеріал старих радянських фільмів з власними анімаційними прийомами. Іноді мигтять по-справжньому химерні і красиві образи. Загалом же — нагадує яскраву мозаїку, похапцем розкидану обдарованою, але незібраною дитиною. Йдеться про драматургійну незібраність насамперед.

У більшості фільмів конкурсу недоліки драматургії, втім, не явні. Швидше переважає якась загальна усередненість, чи що, боязнь несподіваних прийомів — як сюжетних, так і візуальних. Так і залишився в невизначеному стані між чорною комедією та антивоєнною драмою «YU» — австрійський фільм про візит кількох західних шибеників до пекла югославської війни. «Сова» японського патріарха Кането Сіндо, яка обіцяла спочатку захопливу фантасмагорію про відьом та чарівне зілля, виявилася банальною мелодрамою, ще й непробачно затягнутою. Американо-британський «Засну, коли помру» викликав здивування своєю присутністю в авторському конкурсі — це стовідсотково комерційний трилер про помсту. Нідерландське «Місячне світло» при всьому політкоректному натиску — як-не-як, історія про експлуатацію дітей і наркотики — виглядало висмоктаним із пальця від початку до кінця. Більш-менш цікавим міг би бути взірець іранської соціальної драми «Танцюючи в пилу» — але надто невдалий вибір актора на головну роль звів нанівець усі достоїнства роботи Асгара Фархаді.

Поки що найдостойніший італо- іспанський «Божественний вогонь». У режисера Мігеля Ермоси вийшла добротна реалістична фантазія, побудована на низці припущень — а що було б, якби Федеріко Гарсіа Лорка вижив після розстрілу? І втратив би пам’ять? І його б підібрав якийсь напівграмотний дивак? А потім, через 40 років, здогадався б, хто насправді цей убогий безпам’ятний старий? Фільм часом хвилює майже всерйоз, а фінал — непідробно красивий і поетичний.

Звичайно, що основна увага поки що — позаконкурсним подіям. Скромна виставка графіки та колажів Сергія Параджанова в Манежі — на одному полюсі, розмашиста експозиція фарбованих скульптур Джіни Лоллобріджіди — на іншому. У різноманітних програмах найбільший ажіотаж навколо гала-прем’єр. Точніше — двох прем’єр: «Чемодани Тульса Люпера. Частина 1» Пітера Грінуея і «Догвілль» Ларса фон Трієра. Принаймні, на їх показах творилося щось близьке до масової істерії. Кожен із метрів залишився собою. Грінуей, судячи з усього, відкрив для себе Інтернет — «Чемодани» виглядають як інтерактивний трактат у суміші з романом виховання. А фон Трієр ще більш жорстокий до публіки, ніж у «Танцюючій у темряві». «Догвілль» також можна було б назвати романом виховання, але виховання надто своєрідного. Трієр влаштовує Грейс, героїні Ніколь Кідман, таку перевірку її альтруїстичних ідеалів, що дивитися це стає нестерпно вже до середини фільму. Похмура трагедія абсурду розряджається сплеском жахливого насильства, а глядач залишається віч-на-віч з масою дуже нелегких запитань…

Однак «Догвілль» — це тема для окремої розмови.

Поки що можна сказати, що свого піку фестиваль уже досяг. Попереду ще кілька помітних прем’єр — документальний, радикально антиамериканський «Боулінг для Колумбіни» Майкла Мура, останні стрічки геніального мізантропа Міхаеля Ханеке — «Час вовків» і загального улюбленця Франсуа Озону — «Басейн». А також триденний авангардний «Медіа- форум», круглий стіл з проблем російського кіно і безліч прем’єр — можливо, не таких помітних, але по- своєму важливих…