Маленька перлина в Арденнах

...Як і раніше, за вікном автобуса миготять розташовані в ідеальному шаховому порядку виноградники; гори, старі, зовсім не високі, зовсім не круті (швидше, вони нагадують складки м’якої зеленої ковдри) не змінюють своїх контурів — а мандрівниковi оголошують, що він вже залишив територію південнонімецької землі Рейнланд- Пфальц і знаходиться у Люксембурзі. Цей факт негайно підтверджує досить скромних розмірів прикордонна табличка з емблемою країн Євросоюзу — 12 золотих зірочок на блакитному фоні: приблизно триста метрів далі — плакат французькою: «Ласкаво просимо до Люксембургу!». Зрозуміло, ані паспортного, ані тим більше митного контролю під час перетину кордону практично давно вже не існує.

Що знає рядовий турист, який прибуває до цієї маленької країни зі Сходу, про її давню та сучасну історію? Багато любителів музики знайомі з оперетою Імре Кальмана «Граф Люксембург»; ті, хто спеціально вивчав історію Середньовіччя, пам’ятають, що ще 963 року відважний граф Зігфрид з дозволу правителя тутешніх місць — архієпископа міста Тріра — заснував тут невеликий укріплений замок, назвавши його «Lucilienburhus», або «маленька фортеця». З часом фортеця, що дала ім’я державі та її столиці, розрослася, зміцнилася, і ці землі стали, починаючи з XVI століття, називати «Гібралтаром Півночі», маючи на увазі їх неприступність. Тут здавна перетиналися найрізноманітніші культурні потоки: німецькі, французькі, згодом — бельгійські. Але століттями люксембуржці ревно старалися зберегти свою національну самобутність (одночасно переймаючи, звичайно ж, все краще у сусідів).

Те, що їм це вдалося, тим більше вражає, якщо пригадати розміри цієї крихітної держави (до речі, держави унікальної: це — єдине сьогодні у світі Велике Герцогство) з територією близько 3,5 тис. км 2 (приблизно 87 км з півночі на південь і 54 км — зі сходу на захід) і населенням 430 тис. (в одному лише Києві — вшестеро більше!). Можливо, найкраще пояснення цього феномена, що дозволив маленькому народу, чию землю століттями не обходили різних масштабів війни, у тому числі й обидві світові, про що мова попереду, вистояти у всіх випробуваннях, можна знайти, замислившись над такими рядками з національного гімну Великого Герцогства Люксембург: «Ми хочемо залишатися такими, які ми є!». Це не просто слова. Йдеться про народ, який дійсно поважає себе і довів це на ділі.

Будь-який турист (у тому числі й ваш покірний слуга), вдосталь намилувавшись південно-східними передгір’ями зелених Арденн — а саме тут і розташований Люксембург, — легко зрозуміє, чому Герцогство часто називають «маленькою перлиною» Європи. Покриті густими лісами «виноградні» гори, відгладжені праскою часу і дуже затишні; старі, здається, ще давньоримські мости, перекинуті через невеликі річечки, що звиваються змійками (одна з них, Альцетта, химерною стрічкою перетинає з півдня на північ столицю); яскраве, але м’яке, неагресивне сонце... Однак краса красою, але, оскільки вітрина будь-якої держави — це столиця, то хочеться скоріше побачити «стольний град» Люксембург з населенням 140 тис. жителів. Тим більше, що від німецького кордону до нього лише 40 км! І головне, можливо, саме там вдасться осягнути джерела люксембурзького процвітання, завдяки якому крихітна країна, яку ще 100 років тому вважали «ведмежим кутом» Європи, стала однією з найбагатших держав світу...

Вислухавши розповідь гіда про те, що сучасний Люксембург у своїх нинішніх кордонах був як незалежна держава визнаний європейськими державами історично порівняно недавно — у 1890 році, — відчуваємо, що дорога починає плавно підійматися. Це ми в’їжджаємо до так званого «нижнього міста», переважно житлової частини столиці. Увагу привертають городяни з південними рисами обличчя і вивіски дивною тут мовою, явно не французькою, німецькою або люксембурзькою (це все — державні мови герцогства, про люксембурзьку скажемо кілька слів трохи нижче; крім того, всі, без винятку, постійні жителі Люксембурга вільно володіють англійською...). Виявляється, ці люди — португальці, їх тут досить багато — до 30 тисяч, приїхали вони сюди підзаробити (але багато хто залишається на роки). Ставляться до них корінні жителі вельми доброзичливо; по-перше, вони, як і самі люксембуржці, ревно віруючі католики (свого часу це бралося до уваги, коли затверджувалося рішення про допуск іноземців у країну); по-друге, португальці намагаються не порушувати один із священних принципів життя герцогства: нульова злочинність, у тому числі економічна (еге ж, думаю я, ось і знайдено один iз рецептів процвітання, але, звичайно ж, не єдиний... А ще подумалося з гіркотою: наші співвітчизники у пошуках засобів для існування масово від’їжджають останніми роками до берегів далекої Португалії, а тамтешні громадяни, у свою чергу, беруть курс на маленький Люксембург. Ось який реальний економічний статус України в Європі...).

Але продовжимо подорож столицею. Повільно підіймаючись до «Верхнього міста», де розташовані контори могутніх транснаціональних банків і найбільших європейських економічних структур (за браком місця — один тільки приклад: штаб-квартира ARBED, одного з найбільших виробників сталі), звертаєш увагу, що на вулицях чути переважно французьку. Самі люксембуржці не заперечують свого тяжіння до Франції (особливо культурного), незважаючи на вікові історичні зв’язки з Німеччиною, і пояснюють це наслідками Другої світової війни; Люксембург з важкими боями звільняли пізньою весною 45-го американські частини генерала Паттона, на знак поваги до якого тут поставлено пам’ятник, за підтримки французьких частин. Але ось що цікаво: ця країна, одна з найактивніших ініціаторів процесу об’єднання Європи, у захисті своєї самобутності вважає важливим довести, що народ їхньої землі говорить не одним iз пфальцсько-мозельських діалектів німецької мови (як багато хто стверджує в Німеччині), а власною, окремою люксембурзькою мовою. Це закріплено законодавчо. Проте обидві мови надзвичайно схожі. Це я до того, що у нас у країні чомусь увійшло в моду іронізувати над національним почуттям, стверджуючи, що воно — атрибут бідності, ущербності та нецивілізованого мислення. Приклад Люксембургу тут повчальний.

Наполеглива згадка про економічні успіхи Люксембургу може викликати в іншого недовірливого читача скептичну усмішку. Наведемо деякі факти й цифри. Прибуток на душу населення тут на 1/4 вище, ніж у сусідній, благополучній та заможній, Німеччині. Корисних копалин герцогство не має абсолютно жодних, натомість тут прекрасно уміють плавити сталь (рудою забезпечують Франція та Німеччина), розвинена хімічна промисловість (виробництво хімволокна), не відстають й аграрні галузі (високоякісний сир, виноробство, тютюн...). Середня тривалість життя — 79 років для чоловіків, 82 роки для жінок. Нижня неоподатковувана межа бідності становить тут 40 тис. євро на рік. Вся армія герцогства нараховує 700 чоловік, з них 170 — військовий оркестр. Самі піддані нинішнього Великого Герцога Анрі пояснюють досягнення своєї країни по-різному. Економічна версія висуває на перший план такі чинники, як пільгове оподаткування — найважливіший елемент стабільності фінансової системи протягом десятиріч (що дозволило швидко залучити вагомі іноземні інвестиції), високий рівень розвитку банківської інфраструктури (в одній столиці — 165 банків, де зайнято 18000 службовців! А ось будівля державної структури, міністерства фінансів, має вельми скромний вигляд...).

Ще одна версія зводить майже всі успіхи до ролі особистості в історії, Особистість ця — Велика Герцогиня Шарлотта, яка правила Люксембургом понад 45 років, починаючи з 1920 року. Вона прийшла у нелегкий для країни час, коли народ відновлював свою землю після важких руйнувань внаслідок Першої світової війни (загинуло 15 тис. чоловік — кількість для Люксембургу дуже значна). У 1920 р. була змушена відректися від престолу Велика Герцогиня Анна-Аделаїда, звинувачена у надмірній терпимості до німецьких окупантів. І ось завдяки своїй державній мудрості, демократизму та людським якостям Велика Герцогиня Шарлотта зуміла зробити свій внесок у вихід країни із кризи та здобула заслужену любов співгромадян. У центрі столиці їй поставлено витончений пам’ятник.

Автору ж цих рядків пригадалися поради одного з улюблених героїв Оноре де Бальзака (до речі, письменник бував у Люксембурзі і любив ці місця). Цей герой, лікар Бенасі, який підняв iз бідності відсталий сільський край, багато розмірковує про чинники багатства й бідності. І ось його слова (читай, самого Бальзака): «Потрібно зважати на реальне життя. Закони треба видавати не для янголів і не для чудовиськ, а для людей — таких, які вони є. Достоїнства і недоліки живих людей багато в чому пояснюються умовами їхнього життя. Але важливо впровадити у свідомість людей розуміння того, що у них є спільні інтереси. Для того, щоб досягнути успіху в такому почині, треба кожного ранку знаходити у собі запас найрідшого терпіння — терпіння педагога, що безупинно повторює одне й те саме».

Не знаю, чи багато хто в Люксембурзі, процвітаючій державі, де люблять повторювати: «Ми — не просто нація, ми — одна сім’я!», визнає, що мимоволі використали у повсякденному житті та в політиці рецепти Бальзака. Але що заважає взяти їх хоча б частково на озброєння жителям України, громадянам країни, поки ще, м’яко кажучи, аж ніяк не процвітаючої?