Мавпа й суть

Є таке, вже доволі заяложене, але досі чудодійне слово «психоделічний». Тобто, якщо треба описати якесь чудне, строкате, страшненьке явище реальності або мистецтва, його називають психоделічним. Найчастіше психоделічною є музика. Є й відповідна література, й навіть спосіб життя (наприклад, людину, яка свідомо поводиться неадекватно, на початку 90-х називали психоделічним більшовиком), й, звісно, кіно.

У поп-культурі хвилі психоделії здіймалися двічі. Найбільша спостерігалася в 60-ті — час ЛСД, Тімоті Лірі та кислотного рока. Друга, менша, дісталася до колишнього СРСР у 90-ті, зі схожим набором — ЛСД (іноді ще й екстазі), Тімоті Лірі та кислотний рейв. Екранним кумиром нових воїнів підсвідомості став шотландський режисер Дені Бойл. За всього один, але ефектний для свого часу фільм — «Трейнспоттінг», який наші пірати й прокатники для більшої дохідливості охрестили «На голці».

Власне психоделічного там мало — за винятком декількох галюциногенних епізодів. По суті, це добротна соціальна стрічка про будні молодих шотландських торчків, посаджених додатково на героїн, який не є психоделіком. Але «Трейнспоттінг» сприйняли як заклик до дії, й відтак виросла генерація режисерів, які створили цілий напрямок англійського «клубного» кіно, густо здобреного техно, фриками обох статей і сценами вживання психоактивних речовин.

Сам Бойл у минулі відтоді роки активно позбувався мимовільної ролі наркоїдного фільммейкера, результатом чого стали невдалий «Пляж» з Леонардо ді Капріо й досить посередній «Звичайніше не буває» з Івеном Макгрегором і Кемерон Діас. Про автора «Трейнспоттінга» вже почали забувати, аж раптом сінефільське співтовариство заполонили чутки: Бойл зняв... фільм жахів.

Новина не така вже й неймовірна — Бойл лякати вміє, варто пригадати дитину, що падає зі стелі в «Трейнспоттінгу». Проте «Через 28 днів» важко назвати хорором у чистому вигляді, скоріше, — ретельно збитою сумішшю жалхивчика, антиутопії й фільму катастроф. Але головне, це фільм, у якому Бойл згадав своє «психоделічне» минуле. Що підтверджує не лише фабула, що відгонить страшненькою галюцинацією, або настирливі, яскраві кольори, що переповнюють екран, а й вибір виконавця головної ролі: Філіан Мерфі дебютував у типово «клубній» мелодрамі «Диско-свинки».

Хороший зачин «28 днів». Спочатку — стилізація під телехроніку, сцени неймовірної вуличної жорстокості, які, як виявляється, на декількох моніторах змушений дивитися оплутаний дротами шимпанзе. Далі типова зав’язка жанру жахів — група телепнів-екологів, незважаючи на застерігаючі крики лаборанта, звільняє прикутого до екрана примата. Й таким чином випускають на волю надпотужний вірус.

Герой Мерфі, Джім, саме оговтується через чотири тижні після інциденту з мавпою. Один, у залитій сонцем лікарняній палаті. В абсолютно порожній клініці. У вимерлому Лондоні.

Безлюдна столиця Королівства — найвдаліший образ картини. Бойл, по суті, реалізує одну з найбільш поширених дитячих фантазій — про порожнє місто, в якому можна робити все що завгодно — перетворюючи її на кошмар. Перевернутий двоповерховий автобус посеред вулиці, здичавілі Пікаділлі, Трафальгарська площа, набережна Темзи, косматий і бородатий одинак, що волає у кам’яній пустелі, — все це, дійсно, здається суцільною параноїдальною марою, жахливо реальною галюцинацією. Хто зна, якби Бойл насмілився розвинути сюжет про бродягу, який вештається смертельно порожнім мегаполісом, може вийшло б жорстке, дійсно лячне й непередбачуване кіно.

Але він вибрав інший шлях — атракціон. Як наслідок прямо пропорційно збільшенню кількості дійових осіб у кадрі зростає порожнеча всередині самого фільму.

Рятуючись від зграї заражених (вірус перетворює людину на кровожерливого зомбі), Джім стикається з кількома живими й нормальними, від яких і дізнається про катастрофу — населення Британії, ті, хто ще залишився живим, просто втекли. Тепер кожний — сам за себе. Вірус потрапляє в кров через подряпини, слизову, навіть рогівку ока. Інкубаційний період менший за хвилину. Після чого у вас червоніють очі, ви починаєте гарчати, швидко бігати й кидатися на здорових не гірше за Куліка.

Після з’ясування всіх обставин твір Бойла сам інфікується старою хворобою розважальності й стрімко мутує в тривіальний бойовик із біфштексним насильством, ріками кетчупу та погонями. І хепі-ендом, звісно Джіма та його двох нових подруг помічає з небес реактивний винищувач, що невідомо звідки взявся.

Після чого постає питання: навіщо все це було?

Звісно, Бойл довів свій комерційний потенціал, довів, що може зняти з розмахом, з масштабною постановкою, вгадати потенційну зірку — Мерфі, з його ясно-блакитними очима й обличчям жорстокого пупса. Але фільм від цього чомусь кращим не стає. Якщо хотіли налякати — то не страшно. Якщо хотіли донести якесь гуманістичне послання — то воно потонуло в гарчанні, пурпурній блювоті й вибитих бейсбольною бітою мізках. Прикре відчуття порожнечі, наче проїхався на Колесі Тисячоліття в Лондоні в густий туман — нічого не побачив, тільки час згаяв. І напевно, через кілька років у Голлівуді знімуть щось подібне — може, не таке яскраве, але точно більш захоплююче.

Однак Бойлу все-таки вдалося зробити щось значуще. Адже кінематограф Сполученого Королівства досі славиться своєю млявістю, черпаючи теми виключно в сімейних сварках і, останній десяток років, — в нічному житті Лондона. Відповідно виходять тягучі сімейні драми, нудно схожі одна на одну, або «клубна» продукція з тим же градусом нерозрізнення. А Бойл нагадав про славну, породжену саме в Англії, традицію апокаліпсичного сюжету. Адже саме «обдумані кошмари» (за визначенням Борхеса) стовідсоткового британця Герберта Уеллса колись вразили весь світ. І англійський бестселер «День трифідів», у якому людство гине від зелених метеорів і хижих рослин, також побував у списку бестселерів 80-х. Екранізації, до речі, також вдалися.

Невелика доблесть — знімати щось катастрофічне в павільйонах на Тихоокеанському узбережжі. Лише на Островах із їхніми традиціями, пейзажами, природженою мізантропією тубільців, подібні фільми можуть сповнитися вражаючою похмурістю — якої в інших куточках Землі просто не знайти. Бойлу вже одного разу вдалося вплинути на ситуацію в національному кінематографі, можливо, вдасться й цього разу. Самих лише постановок і римейків за мотивами Уеллса вистачить, щоб змусити світ здригатися перед новим грізним ликом британського кіно.

Отож, цілком імовірно, «Через 28 днів» — провал, здатний викликати подальший тріумф. Якщо, звісно, на півночі від Ла-Маншу достане сміливості випустити на волю всіх глибоко схованих мавп.