Мелодія любові та біди

На Різдво у селах Рахівського району Закарпаття, коли колядники від церков виходять з хати газди, лине мелодія трембіти. Це ніби побажання міцного здоров’я, гараздів, статків і сигнал іншим господарям, аби з добрими серцями та щедротами столів зустрічали колядників. У самому місті Рахові їх супроводжує трембітар Іван Гринюк. Музичний інструмент у нього невеликий, двометровий, складається з двох частин. Використовує його й під час концертів. Кілька років тому Гринюк взявся за виготовлення першої трембіти. Зробив її з трубок розкладайки. Потім перейшов на дерев’яні. У власному обійсті влаштував майстерню. І вже на рахунку пана Івана 30 гуцульських трембіт. Купили їх і в колективи художньої самодіяльності, й туристи. Недавно приїхали до нього рахівчани, котрі нині живуть на Львівщині, й зі словами «який ти гуцул, якщо в тебе немає трембіти», одразу придбали аж три.

Справжньою закарпатською королевою-трембітою є все ж не вона, гуцульська, бо надто коротка, а та, що виготовляється в Міжгірському районі. Вона в довжину від трьох до чотирьох метрів і претендує йменуватися царівною всіх Українських Карпат. У книжці Л. Михеєва «Музичний словник у розповідях» написано, що трембіта — різновид карпатського пастушого рогу. Якщо ви зустрінете пастуха з трембітою, читаємо далі, то неодмінно пожалієте його: як воно нести із собою величезний інструмент, а разом із тим трембіта майже невагома. Зроблена вона з тонкої деревної кори, згорнутої в трубку.

На закарпатській Міжгірщині трембітарем ніколи не стане якийсь хлюпік, а тільки кремезний, сильний довгань. Бо для кращого звучання чотириметровий інструмент перед грою вимочують у гірському потоці, й це вже ніби несеш на собі ледь не млиновий камінь. Зараз трембіти відпочивають разом із господарями-вівчарями, чекаючи весни. За їхнім сигналом отари попрямують на кілька місяців на полонини. З язичницьких часів трембіта слугувала горянам таким собі засобом інформації, замінюючи телефон, радіо. 70-річний Іван Скунць із села Синевир серйозно розповідає, що вівчарить із пелюшок. Батько й мама змалку його брали ген-ген на верхів’я. Від няня навчився грати на трембіті. Вже багато літ сільські газди тільки Іванові Скунцю довіряють свою худобинку. «Мобілки» на полонині ще «мертві», то для зв’язку із населеним пунктом чабан- ватаг використовує успадковану від прадідів довжелезнуметрів. Після цього сюди приходить син або хтось із громади. Довідавшись про потреби, проблеми пастухів, беруться за їхнє вирішення.

74-річний Федір Тарахонич є неперевершеним пастухом у сусідньому селі Репинне. Він і грає на такій же древній трембіті, й власними руками змайстрував десятки духових музичних інструментів. Буває, тижнями доводиться блукати лісом, поки знайдеш так зване резонансне дерево. Вдарена громом смерека, каже Тарахонич, добре колеться й таємничо-божественно звучить. Далеко-далеко у чистому гірському повітрі линуть такі заворожливі густі, басисті нижні звуки. Майже ровесників, знаних музик Івана Скунця та Федора Тарахонича весь час відривають від дикої природи, від овець і запрошують на концерти, фестивалі. Від багатьох змушені відмовлятися — пастухами ж найнялися. Досі в Закарпатті, як і на Івано- Франківщині, Львівщині, Буковині, всяке велелюдне торжество неодмінно розпочинається мелодіями трембіт. Кажуть, найбільше нині трембітарів усе ж в Івано-Франківській області, як і майстрів із їхнього виготовлення. У нас у Закарпатті набереться добрий десяток. На жаль, вони знають лишень кілька сигнальних мелодій, переважно вівчарських. Викладачка Ужгородського музичного училища Віра Мадяр-Новак і науковий співробітник Закарпатського краєзнавчого музею Віктор Шостак почали записувати й розшифровувати збережені сигнали. Також вони приступили до вивчення записів на платівках, зроблених у 1910 році Белою Бартоком, в 1929 р. — Іваном Панькевичем. Тут дуже цікаві трембітарські сигнали на злодія, різні попередження про напад вовків. Трембіта, розповідає пані Мадяр-Новак, колись давно регулювала режим дня. Звучав сигнал відбою — і вкладалися спати. Як тільки-но чули сигнал про доїння корів, не гаяли часу, бо в господарстві могли статися проблеми. Спеціальні похоронні трембіти сповіщали своє і навколишні села про біду, а відповідні звукові звороти давали знати, хто саме помер — жінка, чоловік чи дитина. Крім того, туди включалися мотиви так званих пісень- називок. У залі Закарпатського краєзнавчого музею зібрано кілька десятків трембіт: бойківські, гуцульські, колядницькі, похоронні. В Ужгородському музучилищі, де хлопці-духовики на концертах залюбки грають на трембітах, мають намір з часом підготувати нотно-музичний матеріал і відповідний курс для навчання професійній грі на цьому самобутньому інструменті, котрий є своєрідною емблемою Українських Карпат. До речі, у червні 2005-го, на День журналіста, в м. Сваляві з ініціативи народного депутата України Олександра Кеменяша та редакції газети «Трембіта» планується провести перші фестивалі трембітарів. Знаючи романтичність душі головної редакторки газети «День» пані Лариси Івшиної, її потяг до незвичайного й небуденного, певен, вона разом із колективом поважного видання долучиться до цієї затії, й можна на неї запросити трембітарів з усіх регіонів Українських Карпат. Я ж безкоштовно дарую фестивалю емблему — гуцулка Ксеня та її трембітар. До речі, згадуваному вище музейному працівнику Віктору Шостаку в одному із закарпатських сіл вдалося записати мотив «До любимої». Тобто якщо трембітар закохався й викликав на побачення свою дівчину, у нього був сигнал. Правда, зробити зустріч тайком було неможливо, бо усе село відало про рандеву.