Ментальність, яка завжди з нами

Отже, яка найбільш численна аудиторія читачів в Україні? Мається на увазі та, що читає для розваги, а не тому, що задали вивчити чи треба по роботі. Правильно, жіноцтво! Це воно у нас тоннами поглинає книжкові мелодрами (перше місце з реалізації, засвідчують книготорговці, а, отже, найбільше джерело прибутків) і детективи. А чийого виробництва книгопродукцією зараз на 90 відсотків насичений український ринок? Правильно, російського! А яка причина, що так сталося?

Їх кілька. Насамперед — ідеологічна. Якщо владі не розходиться в те, щоб народ читав українське, то вона й не вживе економічних важелів захисту україномовного книгоринку. А відтак — видавати книжку в Україні і далі не буде вигідно. 70 відсотків собівартості вітчизняної книги, і це вам підтвердить будь-який український книговидавець, складає ціна паперу. Власне, тому й російськомовна література заполонила наш ринок, що в них набагато дешевший папір. В Україні ж із цим проблема. Тому й чекають не дочекаються українські автори й книговидавці від рідної влади якихось пільгових режимів на захист української книги. Але в неї наразі реакція, як в тому анекдоті про п’яничку, що сперся на стіну і відмахується від своєї дитини: «Ага, зараз усе залишу і буду тобі кульку надувати!».

КОЛИ ЛЮБОВ КРУТИТИ, ЯК НАС УСЮ ДОРОГУ БИЛИ?

Друга причина відсутності сучасного українського роману «середньої руки» (на кшталт творів Даніели Стіл, Джудіт Макнот, Марії Арбатової) — його просто не пишуть. І раніше не писали (совдепівські повісті про невтомних трудівниць назвати розважальним чтивом язик не повертається). Та й узагалі за всю історію української літератури легкої, «ситої», буржуазної в позитивному сенсі прози, із захоплюючими любовними колізіями, романтичними лицарями і запаморочливими Прекрасними Дамами, просто не іс-ну-ва-ло!

Звісна річ, зауважать, а звідки цій «куртуазності» було взятися, коли нас усю дорогу гнобили? Тут не до любові — тільки б вижити. Якщо державу не створити, то хоча б самим як нації відтворитися-зберегтися. Принаймні в межах роду, якщо не суспільства.

Що ж, це українцям вдалося. Можна сказати, навіть ідеально. Донесли весь генетичний код — не розхлюпали. Що за епохи «Кайдашевої сім’ї» невістки із свекрухами чубилися, що зараз — один біс. Що за часів Кобилянської за землю горла перегризали, що зараз — те саме. І то все називається красивим словом «ментальність». І ми нею ще би мали пишатися, незважаючи на те, що нас, звиняйте за нагадування, весь час били, а вона, ментальність, бачте, не скорилася! (Хоча... Якби в українців була хоч крапля досвіду західної підприємливості — де із власного похорону вміють організувати шоу,— можна й з ментальності мати зиск, подаючи її туристам як товар, на кшталт національної екзотики — от як болгари-габровці роблять бізнес на своїй славнозвісній скупості.)

УКРАЇНСЬКА МАТИ — ЖІНКА ЧИ ФУНКЦІЯ?

Так от, складовою тієї нашої дорогоцінної ментальності завжди був (та і досі є) патріархалізм. Він, знову ж таки помножений на факт того, що нас завше били, спричинився до жахливої речі, що відобразилася і на українській літературі: у ній майже повністю відсутній образ жінки як Жінки. Є — Матері, Трудівниці, Покритки, Невільниці. Де-не- де — Княгині.

А ми ще дивуємося, чому в чоловіка-українця найулюбленіший жіночий образ — його мати. Зрештою, на якій літературі вихований, те й має. Типовий світогляд в’язня на нарах: «Усі жінки — стерви, одна мати за мною заплаче».

На тему матері і в українській літературі, і у фольклорі — сила-силенна співаного, казаного і писаного. Це, можна сказати, образ-шлягер. Та різнопоколіннєві його оспівувачі, мабуть, і не всі замислювалися, як саме вони цей образ подають. Мати в нашому красному письменстві вічно як не сина в похід проводжає, то звідти чекає, а то вже плаче над його домовиною. В перервах між цим безконечним тужінням українська мати працює, працює і ще раз працює — не людина, а функція якась. Не кажучи вже про те, що в неї, мабуть, і стать є. Тобто, підсумовуючи сказане, навіть Матір, найкультовіший жіночий образ в українській літературі, не трактується як Жінка. Вона цілком асексуальна. Фраза із франко-італо-англійського чтива на кшталт: «Наша мама завела коханця» для українського письма нонсенс: хай ліпше мати-українка терпить побої п’яного чоловіка. Або сама його качалкою мотузить.

ОБРАЗ ПОКРИТКИ З’ЯВИВСЯ ЧЕРЕЗ ВІДСУТНІСТЬ КОНТРАЦЕПЦІЇ?

Є ще в сонмі жіночих образів української літератури один, з дозволу сказати, ідеальчик, на прикладі нещасної долі якого досі виховують наших дівчат. Це Покритка, збезчещена завойовником. Від кожного такого зв’язку вона перманентно народжує по дитяті. Однак, якщо замислитися, тут є суттєві нюанси. Як люблять жартувати гінекологи, стражденний образ Катерини виник не так через «клятого москаля», як через відсутність контрацепції. Тим більше ту ж Катерину, згідно з літературним твором, не згвалтували, а (увага!) звабили. Мовою сучасних міліцейських протоколів, все відбулося «за згодою». Тому, за ідеєю, мала би й жінка думати, на що йде і що від «цього» бувають діти. Або взяти Марічку, героїню Михайла Коцюбинського, яка, «аби не зайти в тяж», носила в кишені часник (?!). Власне, трагедія катерин та марічок минулого століття в тому, що вони володіли майже нульовим рівнем сексуальної культури, складовою якої є і культура контрацепції. Та й, зрештою, і наше століття цим також особливо повихвалятися не може, про що свідчить всезростаюча крива абортів.

ЛУКАШ «ХРАНЦЮЗЬКИХ РОМАНІВ» НЕ ЧИТАВ

Одна-однісінька, здається, потуга була в нашому письменстві, і то досить поважна (втім, вона і вдалася) — десь поміж тих Покриток-Невільниць-Трудівниць таки примістити образ жінки як Жінки. Мається на увазі Мавка з «Лісової пісні». Нереальна істота, принаймні мрія про жіночий ідеал ,— єдина героїня в українській літературі, яка хотіла кохання, а не баняків. Та нарвалася на мужлана Лукаша, який не вмів кохати. Він, бачте, «хлопець зо села» і «хранцюзьких романів» не читав.

А є, виявляється, нація, що таких романів і не писала. «Французьких» не в сенсі національної приналежності, а ступені цивілізованості у ставленні до жінки. Ступені зведення її на п’єдестал як об’єкта чоловічого бажання, причому з усіма атрибутами, які це супроводжують в облаштованому суспільстві. Поклонінням же Прекрасній Дамі (не Матері чи Трудівниці) на сторінках української прози усіх часів і не пахне. Ні дуелей за жінку, ні перснів з діамантами на заручини, ні рахунків у банку, відкритих на Її ім’я, ні палаців у дарунок — а звідки бідний українець візьме, як сам не має?! Він хіба що пісню для коханої може заспівати. Або вірша прочитати. Часто навіть власного виробництва. Чого-чого, а поетів у нас — хоч греблю гати. Що зайвий раз є підтвердженням афоризму: поет, аби створити шедевр, повинен бути голодним. А прозаїк, навпаки, — ситим.

Коли ж ми, нарешті, наїмося, українці?