Мішень для фільмів Йоса Стеллінга — серце глядача

У день відкриття І Міжнародного Одеського кінофестивалю метрові арт-хаузного кіно, голові конкурсного журі цього форуму, режисерові з Нідерландів Йосові Стеллінгу виповнилося 65. А режисерський дебют Стеллінга відбувся 1974 року й одразу приніс йому світову популярність. А потім — «Летючий голландець», «Ілюзіоніст», «Стрілочник» і багато інших картин аж до «Душечки», де головну роль грає Сергій Маковецький. Його фільми, наповнені гумором, інколи гірким, притягують до себе багатоплановістю візуального ряду, в якому завжди закладено глибокий сенс. Недаремно, незважаючи на те, що у своєму творчому житті він ніколи не виходив за межі авторського кінематографа, не лише професійний кіносвіт, але й глядачі в різних куточків світу, знають і люблять його фільми.

Йос Стеллінг відкритий до світу, але й світ відкритий до нього. Численні поїздки, не лише на фестивалі, а й просто так, аби пізнати якусь країну та її людей, — спосіб життя режисера. Властиве йому вміння уважно спостерігати й радіти життю природно перетікає в його кінороботи. Його здатність «ділитися» пережитим підтверджують, наприклад, переповнені аудиторії на майстер-класах метра. А він, у свою чергу, не шкодуючи часу, готовий вийти за рамки встановлених раніше графіків, щоб іще раз зустрітися з тими, кому цікаві його творчі знахідки й людський багаж.

— Пане Стеллінгу, ви — людина, яка не лише давно й міцно посіла своє місце в сучасному кіно, а й багато що в цьому кіно вирішує й диктує. Проте ви все життя знімаєте арт-хаузне кіно, але ваші фільми знають, люблять і шанують не єдино фестивалі, але й глядачі. Яким чином, у сьогоднішньому стрімкому й захланному кіносвіті, можна зберігати й просувати авторське кіно?

— Я часто піднімаю це питання на своїх майстер-класах. Це та сама ситуація, що й у літературі — є книжки дешеві, є періодична преса, є романи і є поезія. Адже ніхто не запитує в того, що пише вірші, чому він не створює комікси. Є поезія, мистецтво, поп-мистецтво — це сім'я, і як у сім'ї там можуть співіснувати дуже різні люди, що не мають між собою нічого спільного. До широкого поняття розваг належить і серйозна, і популярна музика. І коли ми говоримо про кіно, про фільми, які виробляють у всьому світі, вони теж дуже різні, але картина виходить цілісна. Чим мене приваблює кіно? Це особливий вид візуального мистецтва. Це по-перше. Друга причина: кіно дає мені можливість зробити багато того, чого сам я зробити б не міг. Я оточую себе дуже талановитими людьми, які мені допомагають, з якими я взаємодію. Це як у хімії, як у кулінарії. Поведінка людей, безумовно, пов'язана з хімічними процесами, причому позитивними. І третє — робота над картиною триває два-три роки, а люди дивляться мій фільм півтори-дві години, і їхня реакція дає мені сили вигадувати й творити далі. Мене ця робота окрилює. Адже в Голівуді люди працюють заради грошей, інколи я навіть не знаю, навіщо, власне, вони знімають фільми.

— У ваших фільмах, в усякому разі в багатьох із них, досить рідко використовуються діалоги, мова взагалі. Цей прийом, на ваш погляд, — шлях до загального розуміння? Або ви керуєтеся іншими міркуваннями?

— Тут багато причин. Головне, хочу сказати, що коли я маю сценарій, у нім достатньо багато діалогів, а коли починаю реалізаувати свій фільм, у процесі зйомок вони зникають. Річ у тому, що відсутність діалогів дає мені більше можливостей. Люди звертають свою увагу на колір, на музику, на дії героїв, на всі найдрібніші деталі. Саме відсутність слів будить у глядачах цю можливість. Адже своїм фільмом я хочу вразити не думку, не мозок, а саме серце.

— Що дає вам цю впевненість?

— Одного разу зі мною сталася вельми важлива для мене історія. Колись я був у Петербурзі й ходив із працівником музею, який показував мені ікони. Я не міг зрозуміти, що ж усім у них так подобається. Вони були абсолютно однакові, без емоцій і світла, яке я завжди очікую від картин. І ось ця дивна людина подарувала мені ключ до розуміння цього. Він сказав, що емоції не в самих картинах, вони — усередині тих, хто на них дивиться. Розумієте, коли починаються розмови, порушується момент єднання, до якого так прагнеш.

— Ви багато мандруєте світом, часто буваєте на фестивалях, не обходите увагою й нашу країну — у минулому ви не раз бували в журі МКФ «Молодість». Що ви можете сказати про українське кіно в контексті світового, які в нього перспективи?

— На жаль, я не бачив багато українських фільмів, але не можу не віддати належне вашій документалістиці. Щоб дати вашому кіно перспективу, йому, передусім, потрібні гроші. Звичайно, коли уряд дає гроші на кіно, виникає певна проблема — даючи гроші, він може висувати свої вимоги, обмежуючи свободу в творчості. Може, варто робити, як у Голландії — щоб гроші давали певні незалежні фонди?! У вас достатні багато конфліктів, які можуть стати основою фільму. Взаємини з владою. Люди — як місцеві, так і ті, що приїхали з-за кордону. Немає сенсу заглиблюватися в проблему інших країн і народів — дуже важливе заглиблення у своє коріння, у свою культуру. Не бачу сенсу в тому, аби робити фільми-кальки з Голівуду. Нехай жорстокість залишиться за американцями, вони вміють це робити. Ви ж, як і європейці, повинні захищати своє коріння й показувати це.

— Наша країна й люди в ній сьогодні неймовірно заполітизовані. Як ви вважаєте, людина, яка створює які-небудь культурні цінності, кіно, наприклад, має бути пов'язана з політичною лінією країни, співвідносити себе і те, що він робить, з політикою?

— Це дуже складно. Я був у СРСР, але не тут, а в Росії. І що мене тоді особливо вразило — тоді люди були пов'язані один з одним, вони допомагали одне одному. Це особливо було примітно, і ще вони створювали дивні анекдоти про свій же уряд. Це було дуже смішно. А для політиків — вельми корисно. Деяка стимул-реакція для них — захищати себе, хоча це вже їхні проблеми. Я не політик і не сконцентрований на політиці, але, гадаю, у такій країні, як ваша, добре, коли в людей зберігається почуття гумору. Саме воно стимулює появу сатири, іронії, які дають можливість, у свою чергу, реалізувати себе якнайповніше. А людина має бути вільна, щоб творити, створювати щось своє, інакше ні про яке мистецтво нема мови. Адже мистецтво — синонім свободи.

— Ідеться, імовірно, перш за все про внутрішню свободу?

— Звісно. Варто лише пригадати, яке прекрасне кіно робив Карлос Саура за часів Франко! А скільки талановитих, «багатошарових» висловів було в обдарованих людей за часів СРСР?! Ані в якому разі не хочу порівнювати ваше сьогодні з минулим, сподіваюся, що це не лишень декларації, що ви — демократична країна, і ваш уряд розуміє, як важливо бути вільним! Та все ж уявіть собі таку схему: з одного боку є уряд, політики, хай це буде, умовно, чоловічим началом; з іншої — люди, народ, це начало жіноче. А між ними повинен існувати простір, і цей простір — священний. Це простір для мистецтва, для бажань, для музики, для кохання. Люди мають бути зацікавлені не в уряді, а в оцьому просторі. Таке порівняння, ясна річ, метафора, але потрібно закохатися одне в одного, заради продовження роду.

— Ваш фільм «Душечка» було випущено за участю вкраїнської сторони. Які ваші враження від спільної роботи, які можливості співробітництва з нашою країною?

— Я не хотів би говорити про гроші, це не моя справа, так само, як і те, що сьогодні чомусь з'являються теми, про які «не рекомендовано» говорити. Не хотілося б, щоб ця тенденція, що вже розквітла в Росії, одержала свій розвиток тут. Ми працювали з фантастичною командою українських професіоналів. І ми платили їм гроші. Дивно, що це робили ми, а не ваш уряд. А якщо ми так робимо, то руйнуємо імідж вашої країни у світі. Що ж до «Душечки», то ми разом зробили, звісно, не блокбастер, але вартісний фільм.