Місячний Принц Гребенщиков

Прорватися на концерт Бориса Гребенщикова було непросто. На кордоні біля «воріт» актового залу КПI, несли вахту ОМОНівці (з лютими виразами облич і тугими голеними потилицями) і проводили подвійну фільтрацію. Тобто, якщо хтось вдирався через одні-однісінькі відчинені двері без квитка, його зупиняли біля інших і супроводили у міждверний простір. Троє очкариків, безглуздо витріщалися по боках, уже там курсували межи скляних стін, ніби риби-телескопи в акваріумі. Нарешті величезний сірокомбінезоновий воїн, який уважно оглянув наші з приятелем запрошення (і мало не спробував їх на зуб), впустив нас всередину.

У залі нас чекав інший сюрприз. По- перше, там було темно, а по-друге, по рядах крісел від сцени клубочився дим. «Слабкувато у них з протипожежною безпекою», — обмовився приятель. Принюхавшись, ми визначили, що дим був не гірким, а пряним. Це були пахощі! Пройнявшись Індією, Борис Борисович вирішив перетворити актовий зал КПІ на один з її філіалів. По боках сцени стояли дві підозрілі тумби, які викидали фіолетові клуби диму. Крізь туманне марево ледве прорізалися різнокольорові прожекторні промені.

Між рядами крісел із темряви з'явилися тіла безбілетників — в охороні з суворим виглядом знайшлися ніжні, чутливі душі...

Коли мій приятель під впливом темряви і пахощів почав клювати носом — на перехресті променів і в переплетенні димів у центрі Всесвіту з'явився чародій, маг і чарівник пісенного Слова Борис Гребенщиков, або (традиційно — коротше) Б.Г.

На ньому були круглі коричневі окуляри, чорні сорочка і брюки. Б.Г. став віддавати перевагу чорному, як Джо Коккер (втішне порівняння) або як Михайло Боярський (порівняння так собі).

Підборіддя Гребенщикова ділила на дві половини охайна мушкетерська борідка, а на голові кучерявилась пишна з проділом шевелюра. Незначний відблиск задньої частини голови Бориса Борисовича здавався або легким натяком на лисину, або німбом (з 24 ряду, де ми сиділи, дуже важко було точно розібратися).

Фани з появою рок-міфу заревли, мов ті реактивні двигуни! За його спиною розташувалися музиканти «Акваріума» і покотилася нова програма з останнього альбому Гребенщикова « Y » («Псі»).

Серед музикантів надзвичайно потішив експресивністю одягнутий у пурпуровий одяг молодий чоловік, який барабанив у тамтам (чи щось подібне). З імпульсивністю дитячої заводної іграшки він перескакував від одного барабана до іншого. Жваві рухи ніг робили його схожим на грузина, що танцює лезгинку, і від старанності поступово впадає у транс...

Повільні твори Гребенщикова звучали прекрасно.

Умовно кажучи, його «романси», навіяні народною кельтською музикою, протягнули до кожного глядача тоненькі ниточки, що ведуть до серцевих клапанів. У такі моменти встановлювалася абсолютно надзвичайна атмосфера взаємопроникнення між публікою й артистом.

Чим сильніше ці «ниточки» натягалися, тим більше шанувальників тягнулося до Майстра. Вони, захоплено помахуючи маківками в такт музиці, окупували всі підходи до сцени. Гіпноз мистецтва діяв справно.

Тріщину в гармонію вносила тільки дуже гучна настройка бас-гітари. Глухуваті професійні звукооператори можуть довести будь-який інструмент (зокрема, акордеон) до божевільної децибельності. Виникає враження, що у звукооператорів внаслідок профнавантаження органи слуху стають бетонними.

Баси гули так, що годі було розчути тексти багатьох пісень Б.Г. А що таке Поет, позбавлений Слова? Наприклад, в однієї з невідомих мені речей був інтригуючий початок: «Встретились ангел-алкоголик і демон-героин...». На жаль, про наслідки цієї зустрічі можна було лише здогадуватися. Та ж сама звукова розбалансованість інструментів особливо давалася взнаки в пісні «Луна, успокой меня» («...Луна, я знаю тебя, я знаю твои корабли, с тобой легко, с тобою не нужно касаться земли»). У ній повністю зникло особливе звукове вираження місячного світла, яке вдалося Гребенщикову (і його клавішникові) в записі і начисто зникло у концертному варіанті.

Борис Борисович чесно відспівав дві з половиною години і цілком заслужено розлігся на сцені, щоб кінцівку одного зі своїх хітів виконати в горизонтальному положенні. А, може, для Гребенщикова саме це положення і є ЩОНОРМАЛЬНІШИМ, оскільки він своїми чудовими витворами створює ілюзію міст, які складаються з осяйних повітряних (чи космічних?) замків, для мешканців яких політ — звичайний стан? Саме з відчуттям польоту (на якийсь час перерваним звалищем у гардеробі) зачарований народ розбігався після виступу свого кумира. Та й мій приятель, який майже не був знайомий із творчістю Гребеня, навіть у найзрозуміліших місцях концерту здивовано повторював: «Чогось я не второпав?», — навіть він зібрався накупити касет «Акваріума». Тобто політ він відчув — тепер тiльки залишилося в ньому розібратися.