Мій Театр Франка

Ордени, медалі, почесті, винагороди та дві квартири, вручені в ювілей Українського національного академічного театру імені Івана Франка його служителям, — це визнання від влади. І хоч би яким приємним воно було, але не може порівнятися з визнанням найвищим — справжньою всенародною любов’ю до цього невтомно юного творчого колективу.

За простотою, легкістю й шалапутством, бажанням не розсмішити, а навчити з усмішкою ставитися до життя тут і зараз завжди читається відповідальність перед професією, що інколи доходить до забобонного страху.

За задоволення творити й проживати безліч життів на сцені часом доводиться платити гіркотою в житті земному. Можливо, таке глибинне розуміння діалектики сценічного мистецтва сформулювало домінанту франківського характеру:

— право таїнства творчості залишати за Всевишнім;

— до своєї творчості ставитися без пієтету й самомилування;

— розуміння театру як храму не затверджувати ходінням навшпиньки й багатозначністю на чолі, обов’язковістю преклоніння молодших перед старшими, привілейованістю героїв і підлабузництвом рядових;

— бути самоіронічним, хоч би якої висоти успіху ти досяг, не возноситися, залишатися простим і відкритим, мов дитя.

Це не стиль акторського життя, а родова особливість франківців.

Уже 50 років — з першого класу — я вклоняюся цьому театру. Обраний в учні геніальним українським режисером Сергієм Володимировичем Данченком, який керував Театром імені Франка 20 років і вивів його на найвищий рівень світових театральних підмостків, я три роки був його частинкою. Відтоді не втомлююся захоплюватися гармонією цього театрального континенту, постійного й такого, що змінюється щодня.

10 років театром керує геніальний актор Богдан Сильвестрович Ступка. Він не просто зберігає, оберігає й затверджує вкорінений його другом і соратником Данченком режисерський кодекс честі. Для нього важливо знайти в дуже різних режисерах здатність відповідати Сергію Володимировичу й, що не менше важливо, доповнювати його тут і зараз.

Це пояснює запрошення на постановки й всесвітньо відомого грузинського майстра Роберта Стуруа, й українських режисерів, які волею долі опинилися за межами Батьківщини. Такі творчі зустрічі завжди дають урок відповідності власного життєвідчуття життєвідчуттям в інших точках Землі, в інших соціальних, економічних, політичних реаліях.

І все це для того, щоб у дні сьогоднішньому вловлювати, передчувати барви й звуки вічності, переплавити їх на емоційне послання, здатне перетворити діалог сцени й залу на мить єднання минулого, сьогодення й майбутнього. Невипадково для ювілейного вечора були вибрані сцени саме з «Фауста».

Таємницю людської душі можна пізнати виключно завдяки роботі самої душі.

Тішить, що немає потреби проводити детальний аналіз вистав і ролей, аби довести наявність і потужність такої роботи. Вона стукає в серця глядачів, у серця 150 працівників сцени та 300 працівників закулісся, ім’я яким — ФРАНКІВЦІ.

КОМЕНТАРI

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, академік НАН України, директор Інституту літератури ім. Тараса Шевченка:

— Мій Театр Франка пов’язаний з ім’ям Сергія Данченка. Він вдихнув нове життя у легендарний колектив своїми режисерськими постановками. А ще це потужні актори: Ступка, Розтальний, Задніпровський і ще багато прізвищ майстрів-франківців. Головне в тому, що славетний колектив зберігає класичну традицію академічного театру — режисуру й акторську гру, яка дає сценічну досконалість, без якої не можу уявити собі театр. При всіх експериментах і творчих пошуках ми повинні розуміти, що театр — це актор, гра, мова, глибока психологія, висвітлення характерів і цікава режисура (коли простий глядач не бачить ту режисуру, навіть не відчуває, а все дійство вражає публіку)...Те, що на ювілей франківців не знайшли час прийти перші особи нашої держави — нам не звикати. Нема у цьому трагедії. Мистецтво живе по своїми законами. Влада може сприяти або заважити, але його все одно не задушиш! Мистецтво не буде й не повинно залежати від того, яка влада. Мистецтво повинно мати можливість себе реалізовувати (можуть для цього бути сприятливі умови, а можуть бути і не дуже хороші часи), та воно все одно буде жити вічно! Період незалежності України був насичений великими обіцянками, деклараціями, але мінімумом реальних справ! При всіх владах ми не побудували жодного театру! Якщо подивитися в обсязі усієї країни, то ми, по суті, лишилися на старих основах, а так не має бути! Це велика тривога і величезне розчарування багатьох митців. Я 18 років добиваюся будівництва архівосховища для спадщини Шевченка, у франківців 20 років стоїть недобудована Мала сцена, а у занківчан десять років ніяк не відремонтують театр, і таких прикладів можна навести безліч! У нас була українська влада, і я сам був при владі, а нічого не змогли зробити. Це такий біль, про який не хочеться говорити у святковий день, але правду ніде діти. Так не повинно бути!

Лесь ТАНЮК, голова Національної спілки театральних діячів України:

— Це театр всеукраїнський! Я люблю його за те, що до його слави доклали руки багато людей, починаючи з Йосипа Гірника — учня Леся Курбаса, одного з засновників театру, мого вчителя Мар’яна Крушельницького, Гната Юри (він об’єднав Новий львівський театр — галичан і так би мовити православну Україну). Дуже важливо, що Гнат Петрович у трупі поєднав дві театральні школи, а галицька школа сильно відрізняється від наддніпрянської: школи Щепкіна й Юри (у запропонованих обставинах актор влізає у кожних характер, який грає, а галичани трошки підкреслюють лінію героя — це ближче до Брехта: перевтілення, але додається графіка образу). У кінці 1970-х, коли франківців очолив Данченко і привіз із собою зі Львова Ступку й Розтального, Сергій Володимирович зробив те, що не зробив Юра — галицька школа змішалася з київською, і це стало зовсім новим українським витвором. Це театр флагманський для нашої країни, й він поза окремими школами. Тут поєдналися актори-курбасівці: Ужвій, Бучма, Мілютенко, Крушельницькій, а також актори гілки Гната Юри, і це поєднання двох, на перший погляд, не поєднаних частин дало гарну творчу «суміш». Якщо пригадати історію, то у 1920-ті роки театр випустив сім вистав за Винниченком (у радянські часу цей факт приховували), і це був не такий вже слухняний театр, як його представляли тодішні критики. Гнат Петрович був дуже цікавою людиною, геніальним актором, хорошим менеджером. У перші п’ять років свого існування франківці грали весь репертуар Молодого театру — тобто свої експериментальні постановки по режисурі, акторським пошукам і стилям: від Софокла до сучасних п’єс. Перші успіхи театру, гастролі в Москві у 1925 році, коли показали «Вія» Остапа Вишні, «97» Куліша — це, по суті, той великий театр, який заклав основу франківців. Потім на колектив влада почала трохи тиснути, і ми знаємо що з цього вийшло.... Різні часи пережив театр, але, на мою думку, «золотий вік» відбувається зараз. Хоча можна пригадати про прекрасний повоєнний період колективу, народження цікавих постановок. Ми не будемо згадувати прикрі моменти про не дуже «теплі» стосунки Юри й Крушельницького та їхні конфлікти як художнього керівника та головного режисера... Славу театру принесли прекрасні роботи акторів: Бучми, Ужвій, Добровольського та інших корифеїв. Потім була темна смуга (Ужвій відправили на пенсію, Добровольський перейшов працювати до Російської драми), і франківці почали запрошувати чужих режисерів на постановки, і, власне, лише після приходу Данченка почалася нова цікава сторінка театру. Він сам ставив вистави й виявляв свої дипломатичні здібності, запрошуючи інших режисерів. Сергій Володимирович не був революціонером, але був дуже тактовним постановником, і вмів з актора вийняти краще. Нині Ступка продовжив цю лінію й, слава Богу, сам не ставить вистави, розуміючи, що у нього акторський, а не режисерський дар, а ті постановники, яких запрошує, забезпечують франківцям повноцінне театральне життя. Дуже добре, що у театрі працює така пара, як Богдан Ступка, художній керівник, і Михайло Захарович, генеральний директор — вони разом є стратегами колективу. Вітаю франківців із 90-річчям і сподіваюся, що театр не буде опускати свою творчу плану, і ще попереду буде багато в них ювілеїв і удач!

Едуард МИТНИЦЬКИЙ, художній керівник Київського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра:

— Це передовий театр, і ми всі рівняємося на його театральну культуру. Особливо сьогодні, під орудою Богдана Ступки, коли він відкрив двері багатьом напрямкам режисури. Я вважаю, що це дуже перспективно й правильно, бо театр не може бути схожим на одного керівника-керманича. На такий крок здатний далеко не кожний, а Богдан Сильвестрович дає можливість працювати різним за стилем постановникам, і це робить афішу театру більш яскравою.

Неллі КОРНІЄНКО, директор Національного центру театрального мистецтва ім. Леся Курбаса:

— Мій Театр Франка, це той театр, який пам’ятає про корифеїв української сцени: Гната Юру, Леся Курбаса, Амвросія Бучму, Наталію Ужвій... У репертуарі франківців ставилися твори Дюрренматта «Візит старої дами», Чехова «Дядя Ваня», Франка «Украдене щастя», Шолом-Алейхема «Тев’є-Тевель» (легендарні вистави Данченка) та інші. Сьогодні ми живемо у ХХI столітті й театр шукає свої сучасне обличчя. Впродовж багатьох років з ім’ям франківців нероздільне ім’я Богдана Ступки — він великий майстер, розумний Арлекін, керманич театру, який будує інтелектуальний театр, шукає, інколи помиляється, але йде вперед і веде за собою колектив...

Григол КАТАМАДЗЕ, посол Грузії в Україні:

— Я після кожної вистави немов заново народжуюся. Мені, напевно, щастить, але не бачив тут поганих вистав. Театр Франка має великий репертуар, і кожного разу відкриваю щось для себе нове. Мені приємно, що на цій сцені народилася вистава «Цар Едіп», яку поставив мій знаменитий співвітчизник Роберт Стуруа (спільне грузинсько-українське «дітище»), і тут традиційно проходять гастролі Театру ім. Шота Руставелі. До речі, восени тбілісці знову приїдуть до Києва, аби показати свої нові роботи. Я хочу привітати франківців з ювілеєм і побажати, щоб творчі зв’язки між нашими країнами міцніли й розширювалися. А іменинникам ми подарували грузинський коньяк 110-річної витримки, аби вони розпили цю пляшку на свій наступний ювілей.

Михайло РЄЗНИКОВИЧ, художній керівник Театру російської драми ім. Лесі Українки:

— Для мене цей театр пов’язаний з іменами корифеїв і перш за все з Бучмою, а далі з такими великими акторами, як Мілютенко й Куманченко, з якими я, зовсім молодий режисер, робив вистави — їхнє ставлення до справи, чуйність, талант, інтелігентність назавжди залишилися в моєму серці. Театр ім. І. Франка — це Данченко, з яким ми навчалися у Львівській школі. Сергій на один рік від мене старший. Це чудові артисти, які сьогодні виходять на сцену: керівник театру та грандіозний артист європейського масштабу Богдан Ступка, це такі майстри, як Анатолій Хостікоєв, Богдан Бенюк та інші — вся плеяда середнього покоління франківців. Я радий, що театр молодий душею. Наші колективи мають багато спільного. У нас спільний напрям як театру психологічного. Нас поєднують корифеї, які працювали на наших сценах, зокрема, сценограф Давид Бровський, який поставив у франківців «У степах України», а паралельно на нашій сцені — «Йду на грозу». В мене ніжні й теплі почуття до цього театру, і сподіваюся, через десять років, коли вони відзначатимуть свій 100-річний ювілей, прийти знову сюди.

Роберт СТУРУА, режисер, художній керівник Тбіліського театру ім. Шота Руставелі (Грузія):

— У моєму житті було багато зустрічей та співробітництва з різними творчими колективами, але робота в Театрі ім. І. Франка залишила слід у душі. Хоча, на мою думку, наш театральний роман (вистава «Цар Едіп») не дуже вдався, але я сподіваюся, що наступна спроба буде кращою. Є у нас з Богданом Ступкою кілька ідей. Я хотів би поставити на цій сцені п’єсу українського автора. Знаєте, навіть наша грузинська класика, якщо ставить не її грузин, то над цією людиною не тяжіють авторитети минулого, і режисер не скутий ланцюгами. Тому, якщо за національний твір береться іноземець, то в нього є більше простору для творчості та фантазії як по-новому прочитати відомий твір. Ми з Богданом Сильвестровичем говорили про «Украдене щастя» Франка, але це, як то кажуть, плани на майбутнє, а поки що домовляємося про те, аби восени провести великі гастролі Театру ім. Ш. Руставелі в Києві й показати всі свої новинки.