Молодь не повинна стояти осторонь

Мікс грузинського та українського гурту «Ґорґішелі» зумовлений не так творчими пошуками своєрідності (хоча цей пошук для кожного музиканта є процесом невпинним), як самим життям. Сестри Тамара й Етері Горгішелі — грузинки за походженням, народилися у Львові — саме звідти їхня вишукана українська мова.

Нагодою для нашої зустрічі стала поява Тамари ҐорҐішелі на програмі ТРК «Україна», гостем якого був президент Грузії Михаїл Саакашвілі. Її запитання показали ту частину творчої молоді, якій не байдуже, в якій Україні вони живуть...

— Нещодавно, коли Президент Грузії Михаїл Саакашвілі відповідав на запитання в ток-шоу «Готовий відповідати», твоя репліка привернула найбільше уваги. В тому числі і самого Саакашвілі. Після того ефіру ви з Етері гостювали в Грузії на особисте запрошення Президента...

— Це була подія не тільки у моєму житті, а й у житті всієї нашої родини. Дізнавшись, що я братиму участь у передачі, мама, яка тоді гостювала в Сігнахі, наввипередки з бабусею мене вітали по телефону. А коли сюжет з програми показали по грузинському телебаченні, почалися дзвінки від родичів і друзів з Тбілісі, Батумі, Сігнахі...Наша подорож до Грузії на запрошення Михаїла Саакашвілі залишила у серці неймовірні враження і теплі спогади. Президент — сильна особистість, гостинний, делікатний, з тонким почуттям гумору. Я відчуваю, що після тієї мандрівки у нас народяться нові пісні.

— «Горгішелі» має свою публіку. А ви в свою чергу освідчуєтеся своїм прихильникам в любові, та чи потрібно освідчуватися в любові лідерам партій, фракцій, політичних угрупувань?

— Любов — це дуже особисте та інтимне. Музиканти — частина суспільства. Очевидно, вони не можуть стояти осторонь. Але кожен вирішує сам. Так, у концерті на честь 90-річчя Західно-Української Народної Республіки у Львівській опері я не могла не взяти участь, бо та подія була нелокального, а всеукраїнського, навіть міжнародного масштабу. ЗУНР — потужний поступ до незалежності України. І я хотіла нагадати про це... Мій тато приятелював із Гією Гонгадзе, коли він ще жив у Львові. Гія організовував громадські акції, створював грузинське культурне товариство «Багратіоні». Втрата Гонгадзе для України — непоправна досі. Пам’яті Гії ми з Етері присвятили пісню — «Думки». Із нею ми не могли не поїхати в тур на підтримку громадського комітету опору «За правду!».

— Отже, для вас є речі безумовні?

— Я б нізащо не виступала за політичну силу, яка мені не симпатична. Також не сприймаю двомовності. Вважаю, що в Україні повинна бути одна державна мова — українська.

— На ваших з Етері тендітних плечах — подвійна громадянська «ноша» — грузинська та українська. І хоча живете ви переважно в Україні, в Грузії буваєте доволі часто. Що можеш сказати про останні зміни у цих двох країнах?

— Грузія — доволі маленька країна. Її населення складає близько 4 мільйонів. Україна значно більша — і територіально, і за кількістю населення. Останнім часом Грузія дуже змінилася. Я щороку приїжджаю до Тбілісі і щоразу не впізнаю місто. Через компактність країни можна бачити зміни повсюди одночасно. В Україні ж зовсім інші масштаби. Може й тому зміни не так помітні, бо тут живемо і, як кажуть, не маємо «свіжого» погляду. Ми, як і всі українці, хочемо більш помітних і разючих змін. А щодо музики, то Україна далеко попереду. Це моя болюча тема. Я знаю один-єдиний грузинський рок-гурт — «Вакіспаркі». Також декілька естрадних виконавців.

— На рахунку «Ґорґішелі» два альбоми — «Аморе» (2006 рік) та «Live» (2009 рік) — записаний завдяки проекту каналу «М1» «Твій формат». Здається, ваша музика цінна передусім тим, що вона, пропонуючи якісне звучання, орієнтується на широкого слухача. Очевидно, важливим є співвідношення якісне — популярне. Як складається ваш музичний стиль?

— Стосовно стилю гурту «Ґорґішелі», то його можна сформулювати так: поп-рок з елементами фольку. Ми намагаємося ні на кого не орієнтуватися. Творимо так як відчуваємо. Але, звичайно, у нас є улюбленці — це Coldplay, Muse, Modest Mouse та багато інших. До речі, було б доволі цікаво заспівати з Coldplay в дуеті — щось грузинсько-українське з колдплеєвським звучанням.

— В одному з інтерв’ю вас із Етері запитали, чи не хочете ви переодягтися в короткі спідниці... Є виконавці, для яких це питання — найпринциповіше. Чому попса б’є рекорди досі?

— Україна досі залишається заповідною зоною для наших сусідів, продовженням їхнього шоу-ринку, дуже принадним майданчиком. Вітчизняні радіостанції здебільшого «крутять» українську музику вночі. Якби так чинили повсюди, не було б феномену італійської і французької пісні, не кажучи про канадську чи австралійську. Проблема в тому, що люди, які роблять грошові вливання в українську музику, ставлять на примітив, сподіваючись на блискавичну віддачу. Тим часом в Україні є багато талановитих цікавих виконавців, які створюють якісну музику: «Океан Ельзи», «ВВ», «С.К.А.Й.», «Гудімов» й інші. Працюючи, видаючи альбоми, створюючи нові пісні, вони прививають українцям смак, адже вибір формату — це не суто комерційна проблема. Є ще й смак, не кажучи про принципи.

— Як поєднуєте грузинське й українське в музиці?

— Ми народжені в Україні, але уся наша рідня живе в Грузії. Для нас із Етері українська традиція та культура дуже дорогі. Наша бабуся співала нам колискові грузинською. Звідси — грузинські фолькові мотиви. Але виростали ми у Львові. І визрів такий цікавий мікс. Наш накопичений внутрішній матеріал не ґвалтуємо, він сам по собі вливається в музику. І ця оригінальна «фішка» імпонує людям різних національностей, які живуть в Україні. Наші прихильники постійно заохочують нас написати українсько-грузинський альбом. Отже, третій CD буде побудований на грузинсько-українському фольку.

— Грузія, так само як Україна, переважно православна країна, але «Ґорґішелі» брали участь у благодійному турі УГКЦ «З вірою і любов’ю»...

— Молоді потрібна основа. Цією основою може стати релігія та Церква, яка відповідає на сучасні проблеми і виклики. Зрештою, для УГКЦ цей тур також був проривом: сучасні молоді українські музиканти, тур 12-ма містами України. Таке відбувалося вперше. Дуже цікаво було спостерігати за реакцією людей, які приходили на концерти. Наприклад, у містечку Стрий на Львівщині діти, прочитавши на афіші перелік виконавців, запитували отця, який відповідав за організацію концерту, — а вони справді приїдуть? Не двійники? І хоча з виступом сталася невелика затримка, ця благодатна публіка чекала на нас. Для Стрия це був перший живий концерт такого масштабу. Треба усвідомити потребу на державному і особистому рівнях пропагувати українську культуру і музику зокрема.

— Очевидно, це той ефект, який виникає, коли по один бік сцени не створюють імітацій, і з іншого боку — так само. Тобі не здається, що саме такого спілкування між живими музикантами і живою публікою нині бракує найбільше?

— Безумовно. Емоції та враження з цього туру окрилюють досі. Знаючи, що акція «З вірою і любов’ю» проходила під патронатом Блаженнішого Любомира (Гузара) — цього морального авторитета нашого суспільства, ми були впевнені і тверді у своїх намірах — через музику говорити про віру і любов. Говорити своїм майже ровесникам. Говорити разом із священиками, теж майже ровесниками тих, хто приходив на концерти. Бо віра і любов будуть імітацією, якщо в них не вкладати конкретні щоденні вчинки.