Монотонний вітер із півдня
Це кіно дивовижно нагадувало радянський кінематограф двадцятирічної давності. У пошуках гарних історій турецькі режисери прямують у села, в старі квартали, до простих, за їхнім уявленням, людей. Дія неспішна, герої балакучі, музики багато, і вона солодкава. Найуспішнішим на міжнародних фестивалях був фільм, що відкривав програму — «Турецькі бані». Тут погляд на колишню осяйну Порту трохи відсторонений. Картину зроблено у співпраці з італійцями, вона розповідає про подружжя італійців, яке загубилося в чаруючих лабіринтах старого Стамбула, серед крутих вуличок та древніх «хаммам» — турецьких бань. Інші ж картини неначе зроблено різними режисерами за одним рецептом. Одні й ті ж небагаті, але горді персонажі; діти, що розповідають довгі історії; любовні мелодраматичні переживання. Кінематографічна турбота про «маленьку людину», здається, має силу всемогутнього штампу, вельми далекого від потреб тих же маленьких людей у залі. Однак, хто знає, цілком імовірно, що в самій Туреччині ці нескінченні сімейні саги сприймаються зовсім по-іншому.
Нам же залишається порадiти за турецьких режисерів, — як-не-як знімають вони багато, гроші на це є. Однак заздрити їм усе ж не варто. З великої кількості можливостей ліміт ідей та свіжих рішень у них іще менший, як тут, в Україні, яка виростила, хоч би що казали, Довженка і Параджанова.
Має ж і в нас бути власна гордість…
