Море, вірші, партитури В Одесі пройшов 10-й фестиваль «Два дня і дві ночі нової музики»
Щоразу, коли пишеш про одеський фестиваль «Два дні та дві ночі нової музики», починати доводиться з вже ритуального захоплення його унікальністю, оригінальністю і неподібністю з вітчизняними (зарубіжними) аналогами.
Що найцікавіше — немає жодних причин не виконувати цей ритуал знову. Тому що «Два дні та дві ночі» пройшли вдесяте. Тому що важко навіть пригадати інший фестиваль, який би справді відбувався протягом двох ночей поспіль, де звучить сучасна академічна музика кращих світових і вітчизняних композиторів в адекватному, тобто майстерному, виконанні західноєвропейських музикантів. «2Д, 2Н» унікальні насамперед цим поєднанням новизни ідей, якості виконання та тимчасового формату, в якому все відбувається.
Ще публіка — така сама віддана, як і різноманітна. Приміщення — клуб, котрий постійно перейменовують, величезний круглий зал, зверху донизу обшитий джинсами. Надзвичайне керівництво — одеський композитор Кармелла Цепколенко. Є й своєрідний ангел-хранитель — чарівна клубна кішка, яка раз у раз під час виконання чергової композиції безшумно та ефектно крадеться через сцену. І приголомшуюче місто — Одеса. І багато іншого...
Є й специфіка кожного окремого фестивалю. Ювілейні «Два дні, дві ночі» вийшли, по-перше, дуже театралізованими, по-друге, несподівано літературоцентричними. Багато виконуваних опусів були написані на вірші різних епох або присвячувалися відомим письменникам. Відповідно (і це також специфіка нинішнього фестивалю) переважали вокальні й вокально-інструментальні твори. Звичайно, не всі такі роботи були вдалі. Наприклад, абсолютно чужою здавалася концертно-гумористична сюїта Сергія Колмановського «Мертві душі» (для балалайки та фортепіано) — відвертий і не надто оригінальний мюзик-хол. На щастя, це був один із дуже нечисленних «бур’янів» у справжньому саду композиторських і виконавських талантів.
Якщо говорити про вокальну майстерність, то безперечними зірками фестивалю став шведський квартет «Vox» (Ульріка Ален Аксберг, Катаріна Лундборг, Матс Йоханссон, Торі Сунессон). У себе на батьківщині їх вважають загальнонаціональними кумирами, з найширшим виконавським діапазоном — від авангарду до джазу, дитячої та поп- музики. В Одесі прекрасна четвірка показала дві програми на вірші сучасних шведських поетів, а також — Поля Верлена, Бориса Пастернака, Едварда Ліра, Пера Лагерквіста. Це була справжня вистава на чотирьох акторів. Для кожної композиції, кожного тексту «Vox» знаходили свої інтонації, жести, міміку — завжди вдало та зі смаком. І цим абсолютно причарували фестивальну аудиторію.
Лідерами серед суто інструментальних складів став австрійський ансамбль «Місячний П’єро». Вже самою назвою Сильвія Гелос (флейта), Флоріан Вільшер (скрипка), Густаво Баланеско (фортепiано), Барбара Шух (кларнет), Алекандр Тімотич (віолончель) апелюють до великих імен минулого — автора славнозвісної п’єси «Місячний П’єро» Арнольда Шенберга, а також заснованої ним на початку ХХ століття так званої Нововіденської композиторської школи. У себе на батьківщині «Місячний П’єро» — своєрідні провідники, розвідники неосвоєних територій: вони грають рідко виконуваних i молодих композиторів, приділяють найпильнішу увагу музиці Східної Європи, Середземномор’я, Далекого Сходу. В Одесі вони залишилися вірними собі: привезли чотири опуси сучасних митців — глибоку, медитативну, заворожливу музику.
Серед зарубіжних гостей варто також відзначити два дуети: Гансйорг Кох (фортепіано) і Кандіда Шлабах-Ул (мецо- сопрано) з Німеччини та італійців — Франческа Дер’ю (фортепіано) й Анрдеа Біні (перкусія).
Перші провели просто фантастичний екскурс світовою поезією — в їхньому репертуарі були пісні на вірші Вільяма Батлера Йейтса, Осипа Мандельштама, Сергія Єсеніна, Льюїса Керрола, Едварда Ліра: особливо запам’яталася Кандіда Шлабах-Ул — така ж чудова співачка, як і цікава як актриса. Другі були хороші контрастом темпераментів — виконавських, емоційних — знову ж таки, свого роду театр двох.
Узагалі, про театралізацію застосовно до десятого фестивалю доводиться говорити постійно. Причому проекти, створені спеціально навколо ідеї перформенса, поступалися в артистичності суто музичним складам, для яких театральний компонент не є основним. Надзвичайно цікавою виявилася «Опера для чотирьох автобусів» німецької художниці Гізелли Вайманн — неймовірне дійство, що відбувалося по черзі в чотирьох пасажирських автобусах, які пересувалися Берліном, але фестивальній аудиторії довелося задовольнятися, звісно, відеозаписом цієї вельми примітної акції. Вживу ситуація з акційним жанром залишала бажати кращого. Так, відома в певних одеських колах танцівниця Уте-Вікторія Кільтер спробувала влаштувати на сцені щось під назвою «Коліно». А в результаті вийшла дискотека з садистичним ухилом. Австрійська група Беа та Мук показала пластичний етюд «Вхід чи вихід» зі стандартним набором перформерських прийомів — відеопроекція, електронна музика, пластичні етюди. Цікавою була хіба що взаємодія танцівниці (Беа Шрадер) у різних подобах із круглим мембраноподібним екраном, але не більше. В одній лише п’єсі польського метра Зигмунта Краузе «Музика в рукавичках для фортепіано», яку експресивно та яскраво зіграв автор, театру вистачило б на цілу студію. А що вже казати про співачку Аннелізу Рупперт (Німеччина), яка всіх приголомшила, акомпануючи собі на… пилці. Тут навіть особлива дефініція потрібна — техніка Рупперт називається жестикулюючим співом, і будь-хто, хто хоч одного разу його побачив і почув, не забуде це до кінця своїх днів. Причому навіть зовні виконавиця та її інструмент вельми гармоніювали одне з одним…
З української сторони серед виконавців варто відзначити незмінних учасників фестивалю — дует «Каданс» (Іван Єргієв — баян, Олена Єргієва — скрипка), котрий готував концептуальну програму баянних творів «Разом iз Іваном Єргієвим», і місцевих улюбленців — одеський камерний ансамбль «Гармонія світу». Перевага, швидше за все, була на боці вітчизняних композиторів — за оригінальністю ідей, багатством і різноманітністю прийомів вони не поступалися зарубіжним майстрам. «Очікування» Юлії Гомельської за поезією Дженні Фонтана, «Українська мозаїка» (для кларнета) Левка Колодуба, а особливо кілька мініатюр Кармелли Цепколенко, «Числа» Вікторії Польової, «Соната» Святослава Лунєва, — це була дуже хороша музика, яка навіть серед глибокої ночі майже магічно впливала на втомлену аудиторію.
Насправді, тут уже безперечно — краще один раз почути. Розповісти про це (а розказано аж ніяк не про все) неможливо, а в якомусь іншому вигляді фестивальна програма до інших частин України не доходить. Напевно, на початку другого десятиріччя свого життя «Двом дням, двом ночам» варто б було спробувати ініціювати традицію післямови, своєрідні виїзні сцени до інших міст України, де можна було б показувати хоч частину тієї розкоші, яка з року в рік дістається одеським меломанам. Але це вже так, зі сфери фантазій…
У будь-якому випадку, всупереч прокляттю круглих чисел, згідно з яким будь-яка акція під ювілейним номером приречена на невдачу, фестиваль вдався.
