Мрії здійснюються

Цей актор ні на кого не схожий. Він має різноплановий талант і досі вражає своєю енергією глядачів та колег своєю працьовитістю та сценічним авантюризмом. Сергій Григорович — неперевершений майстер комедійного жанру, протягом 40 років своїм талантом він зігріває серця шанувальників прекрасного жанру — оперети. «День» додзвонився до іменинника, щоб привітати з ювілеєм. Як розказав Сергій Мельниченко, святкування він переносить на 9 березня. На сцені Київської оперети відбудеться його бенефіс. Ювіляр вийде на сцену в ролі Альфреда Дуліттла з мюзиклу Фредеріка Лоу «Моя чарівна леді», про яку мріяв дуже багато років.

— Сергію Григоровичу, у кожного актора свій шлях на сцену. Перед тим як зробити акторську кар'єру, ви працювали водієм, а коли зробили віраж у долі і вирішили стати актором?

— Перед армією я подався у шофери. Служив у резервах Верховного Головного командування. Наша дивізія брала участь у парадах. Після армії знову працював водієм. Та якось прочитав оголошення про набір у театральну студію ім. Панаса Саксаганського. Вирішив спробувати (хоча мені тоді вже було 28 років), та, незважаючи на вік, Василь Федосійович Козерацький, взяв мене на свій курс. У студії тоді викладали педагоги з Київського театрального інституту ім. Карпенка- Карого: Биковець, Соколов, Єсипенко. Ми вчилися три роки, нам викладали тільки предмети з фаху. Керівником студії був Іван Миколайович Луцик. Щовечора ми виступали на сцені. Після навчання у мене було вісім запрошень iз різних театрів України. Та Борис Шарварко (тодішній директор театру) переконав мене залишитися у Київській опереті. Я дивився вистави, що йшли у Театрі ім. І.Франка та Російської драмі, але постановки оперети мене зацікавили більше. Я передивився кілька разів весь репертуар, а коли Шарварко запропонував працювати у Театрі оперети, то зрозумів, що саме це — моя доля.

Ніколи не забуду свій акторський дебют. Ще під час навчання у студії мені доручили тримати канделябр в опереті «Маріца» Імре Кальмана. Я дуже хвилювався. Здавалося, що на мене дивиться вся публіка у залі... А знаковою стала для мене роль конюха у виставі «Герцогиня із Чикаго», постановку якої здійснила чудовий режисер Ірина Молостова. Взагалі, я почав акторську кар'єру, виконуючи ролі дідів. Щедро гримувався... На початку своєї акторської кар'єри хотів бути схожим на комедійного актора Театру оперети Миколу Івановича Блащука.

— Що вас надихає на творчість?

— Кожна роль наповнена моїм внутрішнім «я», звісно, в рамках завдання режисера і відповідно до існуючого тексту. Завжди намагаюся відійти від штампів. Велику роль у творчості відіграє досвід. Нині я дуже зайнятий у репертуарі. За сорок років служіння в Опереті я переграв майже весь комедійний репертуар. Мені гріх нарікати на долю. Щоразу виходячи на сцену, я мрію, щоб моя гра вражала глядачів. Навіть якщо це роль Чергового у «Летючій миші» Йоганна Штрауса.

— Для кожного чоловіка дуже важливий «тил»...

— У мене чудова дружина Валентина Антонівна. Вона інженер за фахом. Якби не вона, то, можливо, я б не відбувся як артист. Якось багато років тому Валентина побачила мене у кількох виставах, а згодом сказала: «Ти талановитий!». Я себе вважаю щасливим. У житті і творчості я відбувся. У мене чудова дружина, працюю в хорошому колективі. Мені 70 років, а я виглядаю на 50!

— Чи є роль, про яку ви мрієте?

— Ще з 1961 року мріяв зіграти Альфреда Дуліттла з мюзиклу Фредеріка Лоу «Моя чарівна леді», і лише зараз ця мрія здійсниться на моєму бенефісі. Пам'ятаю гастролі американської трупи, що проходили у Жовтневому палаці. Мені дуже сподобалася гра актора, який виконував роль Альфреда Дуліттла, а професор Генрі Хіггінс вразив тоді мене своєю елегантністю. І, взагалі, я з дитинства тягнувся до краси і тому став актором оперети.