«На екзаменах у музичне училище ми приховали мою... глухоту»

Струна востаннє затремтіла. Звук обірвався, завис десь під стелею, а потім раптом обрушився на неї шквалом оплесків. Люди схоплювалися з місць, кричали: «Браво!». А вона була, мов у сні. Підвелася, поклонилася й, обійнявшись зі своєю гітарою, пішла за лаштунки. Господи, як довго чекала вона цього дня! Чекала й весь час боялася, що він не настане. Що довгі роки праці були марними. Й що батько виявиться правим — великого музиканта з неї не вийде… А в залі продовжувала відчайдушно аплодувати публіка, викликаючи «на біс». Але вона цього не чула, не знала. Тому що не могла чути. Тому що гітарист-віртуоз Катерина Рудакова глуха з дитинства. Вона єдиний у нашій країні, а може, й у світі, ГЛУХИЙ МУЗИКАНТ.

— Того дня, в Штутгарті, в Бетховенському залі я грала скрипкові сонати Баха, — розповідає Катя. — Уявляєте, зал на дві тисячі осіб. Граю на батьківщині композитора в Німеччині на фестивалі «Затемнення сонця». Мені було так страшно! Але потім усередині мене наче щось перемкнули, і я почала грати. Тоді вперше повірила, що можу це робити. Але важливіше було інше. Після цього виступу мій батько вперше по-справжньому повірив у мене. Він сам професійний музикант-народник, грає практично на всіх інструментах і розуміє, що таке слух для музиканта. І хоча він завжди допомагав мені, в душі не міг повірити, що його глуха дочка зможе стати професіоналом.

У те, що Катя зможе грати, взагалі мало хто вірив. Вона втратила слух, коли їй не було ще двох років. Дався взнаки перенесений грип. Мама — педагог, директор піонерського табору зробила для дочки все, але слух до неї так і не повернувся. І розмовляти Катя почала лише в шість років. Здавалося б, треба змиритися, визнати, що твоя кохана дитина — інвалід, і жити з цим далі. Але батьки Каті розсудили інакше.

— Мама завжди вимагала від мене, як від здорової дитини. Не хотіла, щоб я росла неповноцінною. Тому мені наділи слуховий апарат — велика рідкість на ті часи — і віддали до звичайної школи.

Ми сидимо на кухні в Каті. Утрьох. Вона, я й білий пудель з музичним ім’ям Мінор. Катя розкладає по тарілках печиво, потім дістає дитячі альбоми з фотографіями. На них русяве дівча з великими, на рідкість виразними очима. І скрізь з-під волосся видніється коробочка апарата.

— Звісно, було важко. Діти сміялися, знущалися. Адже я не лише погано чула, а й говорила погано. Вчителі дратувалися. В мене не було друзів, крім батьків. Вони з’явилися потім, в інституті в Москві. Там я вперше почула, як викладач говорить студенту: «Привіт!». Як рівному, розумієте? А потрапила я туди цілком випадково. Це був 1991 рік. Я вже закінчила 8 класів і музичну школу. І ми з мамою прилетіли до Сиктивкара. В Одесі від мене відмовилися і в училищі, й у школі Столярського. А там я вступила до музичного училища. Ми спочатку приховали від приймальної комісії мою глухоту. Вони мене прослухали й зарахували відразу на третій курс. Потім уже, коли дізналися, запропонували індивідуальну програму навчання. Але тут мама випадково купила газету «Российская культура» і знайшла там оголошення. Російський центр творчої реабілітації молоді відкриває Інститут мистецтв для інвалідів з музичним відділенням. Навчання вели викладачі з училища Гнессіних. Звісно, ми полетіли до Москви.

У Москві також не відразу повірили, що людина, позбавлена слуху (не голосу чи зору, а саме слуху!), грає й хоче бути музикантом. Але Каті пощастило. Вона познайомилася з одним із провідних гітаристів Європи Олександром Фраучі. Він оцінив гру та мужність юної дівчини й дав їй рекомендацію до інституту, а потім став її улюбленим вчителем. Він і його не менш відомий батько — музикант Каміль Фраучі. І вони щодо неї не помилилися. З 28 студентів, що вступили на музичне відділення інституту, закінчили його лише двоє. Рудакова була єдина, в кого по класу майстерності в дипломі стояла оцінка «відмінно».

— Катю, звідки до вас прийшло бажання стати музикантом? У вашій ситуації це був, мабуть, найнеординарніший вибір професії. І чому саме гітара, а не фортепіано, скажімо?

— Знову-таки випадково. Одного разу в таборі у мами я познайомилася з її подругою Валею з Магнитогорська. Вона викладала в музичній школі й чудово грала на гітарі. Мені тоді було років п’ятнадцять. І я знала, що таке музика. Батьки намагалися за допомогою фортепіано та спеціальних вчителів розвивати в мене слух. Але коли я почула, як Валя грає на гітарі, відразу зрозуміла: це моє.

— Вибачте, Катю. Ви говорите: почула? Але хіба ви можете чути музику так, як звичайні люди?

— Звісно, ні. Навіть з апаратом я її чую інакше. Навіть, скоріше, не чую, а відчуваю. Це не поясниш. Я тоді, коли вперше побачила, що Валя грає, припала обличчям до гітари. Вона грає, а в мені все співає, вібрує. Наче це не гітара, а я граю. Я тому й вибрала цей інструмент. Тому, що його можна обійняти, злитися з ним, стати одним цілим. Хоч, якби в мене був слух, я б вибрала скрипку. А ще я дуже люблю, коли співають. У мене була бабуся Поліна. Коли вона співала, я клала голову їй на груди й слухала. Всім тілом слухала. Вона в мене разом з піснею якусь енергію вливала.

Катя закінчила інститут, повернулася додому в Одесу. Але тут вона як музикант не могла знайти собі роботи. 1997 року Катя познайомилася з Юрієм Башметом. Всесвітньо відомий музикант дуже тепло висловився про її талант. Вони навіть дали спільний концерт у Москві. Того ж року в Одеському центрі реабілітації дітей-інвалідів вона зустрілася з Людмилою Кучмою. Перша леді, почувши гру молодого музиканта, пообіцяла допомогти, навіть виділила гроші для запису музичного диска. Це був перший і поки єдиний диск у Катіному житті. А 1998 року Рудакову запросили на Міжнародний конкурс гітаристів до Бельгії.

— Це був мій перший конкурс. Готувалася довго. Серед учасників я була єдиним інвалідом, про це мало хто знав. Тому я дуже хотіла бути найкращою. Але виявилося, що там, як і в нас, усі місця розподілені ще до початку конкурсу. Щоб пройти відбірні тури, потрібен не стільки талант, скільки гроші. А в мене їх не було. Але головне, я почула інших, зрозуміла, чого варта сама як музикант. Потім мій диск потрапив до рук отця Дмитра, одного з організаторів фестивалю «Затемнення сонця» в Штутгарті. Про нього я вже розповідала. Були й інші виступи, здебільшого за кордоном. Із останніх — чотири концерти в Болгарії. У Національному палаці у Софії. Вони мене самі запросили. Приймали просто чудово. Вся болгарська преса про мене писала. А наш український консул у Болгарії Василь Кирилич усе ніяк не міг повірити, що я в себе вдома не можу знайти роботу. Він потім телефонував меру Одеси Руслану Боделану, розповідав про мої концерти. Після цього мене запросили до мерії, виділили щомісячну стипендію в 250 гривень, сплатили проїзд до Болгарії. Я їм, звісно, вдячна. Але питання роботи для мене, як і раніше, залишається відкритим. Класична гітара нікому не цікава.

— А чому ви вибрали для себе саме класичний стиль? Не естрадний, не фламенко або народний, а саме класичний?

— Тому що ця музика співзвучна моїй душі. Я її відчуваю. Хоча в моєму репертуарі є й романси, й іспанські мелодії. І, слухаючи її, ти раптом розумієш, що були люди, які жили, любили й вмирали до тебе. І що після тебе також хтось буде жити й любити. Ця музика примушує зупинитися, зазирнути всередину себе. Я вже декілька років веду музичний лекторій у приватній школі. Розповідаю дітям про музику, граю. Ви б бачили, як відкриваються в них очі, коли вони чують живий звук справжньої музики. Як світлішають обличчя.

— У вас же теж є маленький син. А він любить слухати, як мама грає?

— Захарику лише три з половиною рочки. Він найдорожчий подарунок, який я отримала від життя. Треба бути інвалідом, щоб зрозуміти, яке це щастя — мати здорову дитину. Син дуже любить музику й засинає лише під мою гітару. В нього і своя гітара є, дитяча. Він навіть намагається на ній грати.

— Розкажіть про свою мрію. Що б ви найбільше хотіли від життя?

— Хотіла б відкрити тут, в Одесі, інститут або школу мистецтв для інвалідів. Хотіла б допомогти таким, як я, подарувати їм віру в себе, в життя. Допомогти знайти свою справу. Знаєте, як гірко бути нікому не потрібним. Тільки мені одній таку справу не підняти. Потрібні гроші й грамотні фахівці-викладачі. Але якщо це змогли зробити в Москві, Болгарії, значить, можна зробити й у нас, в Україні. Я дуже хочу в це вірити...