«На сцену треба виходити «голим»

— Мені хотілося, щоб і цей концерт був домашнім. Без панібратства, звичайно, але й без офіціозу. Щоб контакт із глядачами був таким, неначе це мої друзі. Цю музику треба співати так, неначе ти стоїш взагалі в сантиметрі від людини. Мені було приємно бачити, як люди в партері розслабляють краватки. Можливо, їм навіть хотілося танцювати…

— У мене було відчуття такого собі шалапутства.

— Так, приблизно цього нам і хотілося. Але мені було дуже важливо, щоб я достойно це заспівав, щоб усі дивацтва не відображалися на вокалі.

— І було видно, що ви переживаєте.

— Я дуже переживав: адже концерт вперше тут. Знаєте, в будь-якій ситуації, якщо щось не підготовлено, щось пішло не туди, є чіткий вихід із положення, який завжди рятує: бути щирим, без маскування, «голим» на сцені. Бувають моменти, коли публіка у твоїх руках, і ти її тримаєш, а бувають і такі, коли публіка повинна відчувати, що ти належиш їй.

— Це, мабуть, один із головних артистичних законів.

— Так. І дуже важливо завжди знати, навіщо ти тут і про що говориш, співаєш, — з цим треба визначитися. І ще: отримувати задоволення. Якщо не отримуєш задоволення, його не можуть отримати і слухачі.

— Мене вразило, що такий концерт з самого початку задумано як однократний проект.

— Звичайно, мене цікавить не лише один цей концерт, а якийсь проект, у якому цей концерт був би однією з ланок. Та не будемо зараз про це говорити, поки немає нічого конкретного — тільки побажання та ідеї. Зараз усе повинно по поличках улягтися, треба розібратися, що можна, що треба, що треба інакше підготувати. Можливо, й можна такий концерт зробити прокатним. Я сподіваюся, що продюсер і режисер Міша Крупієвський — дуже обдарована людина, з прекрасним чуттям — зможе розібратися в ситуації.

— Як ви з ним вийшли один на одного?

— Він мене знайшов. І довів свою ідею до ось такого красивого результату. Знаєте, переді мною в Німеччині, де я живу і працюю, регулярно з’являються якісь люди, які фантазують на тему цікавих пропозицій і розповідають про свої можливості, називаючи їх словами «золото, діаманти, нафта«… Ці люди (як їх називати — «нові росіяни», «нові українці», «нові казахи») були такими переконливими, такими славними, такими комунікативно приємними, і я думав: ну, ось, саме воно, зараз почнеться щось хороше. Але потім ці зустрічі не повторювалися: попрощалися й забули. Примусити когось зробити такий концерт неможливо, людина повинна сама захотіти — це ж величезна підготовча й організаційна робота. Ви подивіться, в цьому проекті сила-силенна людей зайнята, яким я всім вдячний за увагу до моєї скромної персони. І щасливий, що це комусь потрібно.

— У концерті мене дуже вразив останній номер з кліпом: опускаються екрани, і я бачу кадри, які знято в цьому залі буквально півгодини тому. Хтось устиг їх приготувати, нарізати, змонтувати…

— І не було паузи ніякої спеціальної, ми ж працювали дві години без антракту…

— І все абсолютно ідеально прийшлося до музики…

— Так, ось така фірма «Фільм Плюс Продакшн».

— Я навіть запишалася тим, що у нас таке роблять.

— Я не бачив цього, не міг повернутися і дивитися — я повинен був співати в цей момент, але люди були в захопленні. Спочатку ми думали, що я йду в зал, сідаю там десь і дивлюся. Але так, як вийшло — ще цікавіше. Взагалі, якщо тут судилося бути ще якимось таким проектам, треба намагатися, щоб усе йшло на крещендо — у всіх смислах, не лише у сфері техніки та спецефектів.

— Ви маєте на увазі саме програми з музикою ось такого типу?

— Чому ні? Хоч я не чекав такого приємного прийому, тому що це програма, яка рідко виконується, нетипова для української сцени. Ми спеціально не брали такі відомі речі, як «New York, New York!» або «People»: з ними дуже небезпечно експериментувати. Переклали менш популярні. Це навіть не переклад, а спеціально написані на відому музику оригінальні тексти — близькі за сюжетом, але відмінні. Послухали, що вийшло: матір Божа! Американська музика, а звучить, як наша українська: за мелодикою, атмосферою. І в концерті я починав співати, припустимо, «Moon River» по-українськи, і люди починали аплодувати. Вони знають цю музику! Адже чому ми назвали цей концерт «Відлуння століття», тому що ця музика не американців, а всіх людей. Це дуже добротна і якісна музика, без прив’язки до місця. І концерт як продукт робився добротно і якісно. Все працювало на ідею: дати глядачеві можливість «поласувати».

— Вам не подобається, коли аплодують ще до закінчення останніх нот?

— Зовсім не треба моментальних овацій. До того ж я на них уже не реагую, це тільки на початку концертної роботи може артиста радувати. Тим більше — тут, адже це перша моя зустріч з великою публікою, і вона повинна встигнути огледітися.

— Я б дуже хотіла вас почути на цій же сцені, але в оперній виставі.

— Будемо сподіватися, що це можна здійснити.

— Наскільки мені відомо, наша Національна опера — дуже важкий і складний механізм.

— Говорю як людина, яка дуже багато працювала в хороших театрах і з хорошими режисерами, там, де всі люди на своїх місцях: це прекрасний театр, в якому співали і, очевидно, зараз також співають прекрасні артисти, але цей театр у поганому стані. Це видно навіть по вішалці. Це театр без хазяїна, без справжнього адміністратора, у якого б усе працювало, як повинно працювати. Нехай не видасться парадоксальним те, що я зараз скажу: останні хороші адміністратори тут були — радянські. Вони вміли робити все, щоб отримувати і утримувати кращих артистів! Зараз професійне продюсування, менеджерство тут тільки починається. І то навпомацки…