На «ти» з долею

Він просто не вмів писати нецiкаво. Його сина, також відомого у свiй час письменника й також Олександра, якось запитали: «Як це вийшло, що ваш батько за своє життя не написав жодного занудного, сірого, вимученого рядка?» — «Тому, що це йому було б просто нецiкаво...» — відповів Олександр Дюма-син. Перебільшення тут немає. Це можуть підтвердити сотні мільйонів читачів творця «Трьох мушкетерів» і «Графа Монте-Крісто» в усіх країнах землі. Погодьтеся, що такий письменник заслужив право на безсмертя; й 200-річний ювілей Олександра Дюма-батька (1802 — 1870), що широко відзначається 24 липня не лише у Франції, ще раз відтіняє цей факт.

Найбільш повне зібрання творів Дюма, видане у Франції Мішелем Леві, нараховує 301 том!). Не дивно, що крім захоплення фантастичною плодючістю такого автора й щирої поваги до працьовитості письменника, подібний творчий результат викликав і погано приховану заздрість, зарозумілі докори снобів від літератури (мовляв, про яку якість творів може йтися...) і підозри: а чи був Дюма автором усіх цих творів? Сам же письменник і заздрість, і підозри, і злобу зустрічав iз гордо піднятою головою. На одному з лівих республіканських мітингів, які охоче й часто відвідував Дюма, щирий демократ за переконаннями, його звинуватили в неповазі до народу й аристократизмі. «Руки, що написали за двадцять років чотириста романів і тридцять п’ять драм — це руки робітника!» — гордо відповів великий француз.

Але ж найвідоміший романіст свого часу не заперечував, що очолює свого роду літературну корпорацію («Я маю стільки помічників, скільки було маршалів у Наполеона!»). Як він (або вони?) працювали? Дюма збирав своїх співробітників, вів їх у модний ресторан, де пригощав фантастично щедрою вечерею (заробляв письменник колосальні суми, але не вмів відкладати гроші, адже, за його ж словами, «я нікому й ніколи не відмовляв у грошах, за винятком моїх кредиторів»...). Потім Дюма по частинах розподіляв між співавторами фрагменти «сценарію» майбутнього роману, через декілька днів (письменник пiдганяв; у всьому, що стосується темпів роботи, він був непощадним!) «сценарій» — точніше, чернетка — був готовий. Дюма з неправдоподібною швидкістю прочитував його й... починав переписувати, переробляти (у багатьох випадках якщо не абсолютно наново, то щонайменше на 60%). Тому саме Олександр Дюма по праву залишився в історії літератури автором уславлених історичних романів — він, а не легіон його помічників, хоча й серед них були люди освічені й високо талановиті, наприклад, Огюст Маке.

Син наполеонівського генерала (мулата, який усього в житті досяг завдяки власним силам), Дюма з дитинства засвоїв, що кожна людина неминуче приречена на поєдинок iз долею — і з честю вийде з цього поєдинку лише той, хто, будучи з нею на «ти», не втратить при цьому своєї гідності, не зганьбить себе підлотою, жадністю або брехнею. Ось чому поняття «гідність» так багато завжди важило для більшості його героїв. До речі, поширене нині поблажливе ставлення як прагматиків, так і «естетів» до творчості Дюма дещо незрозуміле: то що ж, справедливість і честь — поняття, які є важливими лише для наївних людей? А яка є їм альтернатива? Егоїзм, відчуження, хитрість? І от чому він став унікальним «літописцем честі», створивши величезну серію романів з історії Франції XV — XIX століть, населених зовсім не ідеальними, не наділеними надлюдськими рисами, а живими героями, готовими поступитися багато чим: багатством, здоров’ям, свободою, самим життям — але тільки не честю, тільки не справедливістю, тільки не любов’ю...

Для нас, тих, хто живе у своєрідну епоху («маємо те, що маємо»...), важливо навіть не те, що Дюма «мав геніальне натхнення й почуття драматичного» (за словами Андре Моруа, його найкращого біографа). Ще важливіше, що його романи виліковують читача — майже будь-якого, хотілося б вірити! — від принизливого почуття безсилля перед життям, показуючи далеко не лише романтичним юнакам: людина навіть не уявляє, на що вона здатна!

Може, саме цього гостро бракує нашому загальмованому, дуже не впевненому в собі суспільству. Й абсолютно правий був той самий Андре Моруа, коли писав: «Його герої мчать щодуху, вони долають перешкоди так весело, що додають мужностi навіть нам. Дюма, наївно виражаючи через своїх героїв власний характер, відповідав тій потребі в енергії, силі й шляхетності, що властива всім часам і всім країнам».