Над чим сміємося? Чи існують у гумору національні особливості
Валерій ЧИГЛЯЄВ, актор: — Перший анекдот. Стоїть господар на ганку, а з його хліу виходить жирний сусідський кіт. Йдучи додому, він не може пролізти у дірку в паркані. Господар кричить: «Галю, дивися, як сусідський кіт на наших мишах роз’ївся!..» Другий. «Куме, шо це ви за туалет зробили — все село бачить, а ви навіть двері не прибили?» Той йому й відповідає: «Я вам дивуюсь, — шо там красти?» І третій. Ідуть два куми вночі лісом. І раптом той, хто ззаду, я-як дасть палицею передньому по голові. Той крикнув «Ой, мамо!» і впав. Прокинувся вранці, дивиться, а другий кум сидить із цигаркою. Він і запитує: «Куме, ми ж із вами з дитинства, як одне ціле, за шо ж ви так?» Інший йому відповідає: «Куме, я вам дивуюся. Ну ось уявіть собі, — ми йдемо з вами лісом удвох. Ніч, темно! Ви попереду — хто ж його знає, шо у вас у голові?!» Ось це національний гумор.
Зрозуміло, у кожного народу є своя специфіка гумору. Англійці часто сміються над анекдотами, від яких нам зовсім не смішно. І навпаки. Був такий фільм «Застава Ілліча» і його показували на якомусь фестивалі на Заході. Там є момент: підходить юнак до крана, відкриває його, а води немає... У залі був гомеричний регіт — люди просто вищали — вони думали, що це гумор. Кожен сміється над тим, у чому він вихований. У гуморі завжди є деякий гротеск, деяке перебільшення. Те, що я розповідав про українців, це і господарність, і обережність. Це відбиток того, що з цією нацією робили, і що вона сама з собою робила. У російських анекдотах відображається простір, розв’язність. А чому? Це від природи йде: безкрайні простори, можливість до всього ставитися безгосподарно, потім милуватися і ридати. Все робиться стрибками — маленьке літо, швидке збирання врожаю. А у нас чорнозем. Плюс татари... Будь-який із анекдотів — це ж ціла історія, міфологія, практично притча. Це відображення долі народу.
Лесь ПОДЕРВ’ЯНСЬКИЙ, художник, драматург:
— Безсумнівно, що кожен народ має свої національні особливості: німецький гумор або польський, або український чи єврейський — вони різні. Але то невдячна справа — копатися в гуморі, розтинати і досліджувати його анатомію. Цього я точно не вмію. Я геть ніколи не можу сформулювати: чому в даному випадку смішно, а в іншому — ні? Оце вже даруй... Кожному народові смішно з якихось своїх речей — універсального гумору годі шукати. Український гумор базується на нашому національному характері. Насправді я знаю тільки один пристойний український анекдот, а всі інші — непристойні. Можливо, в цьому щось заховано... Всі українські анекдоти мають певну особливість — такого немає ні в кацапських анекдотах, ні в єврейський, ні в якихось інших. Що я можу точно прослідкувати, так це наявність у них елементів, які я називаю «здоров’ям нації». Там є елементи стьобу з самого себе, а коли людина здатна це робити, вона є духовно здоровою... Я не знаю суто українських анекдотів, наприклад, про молдаван — у кацапів вони є. У них страшенно багато анекдотів, в яких інші нації представлені придуркуватими, а «русскій» в результаті, так би мовити, самий кльовий. Є така тенденція. Мені здається, що неукраїнці в анекдотах нас не цікавлять. Там, правда, інколи трапляються кацапи та євреї. Але при цьому українець не виглядає «більш розумний», ніж вони, це не є приниженням. Нема такого анекдоту, щоб кацап, єврей і українець «поспорили». Натомість це типово для російських анекдотів: «русскій, жид і німець поспорили...» І потім усі дурні, а «русскій» самий «умний». У нас таких анекдотів немає.
Олесь БУЗИНА, журналіст: — Мене в дитинстві вразив німецький гумор. У піонерському таборі, в НДР, де ми були разом із німцями, вони в одному з конкурсів бігали наввипередки, затиснувши у сідницях монетку. Коли учасник добігав до відра, він сідав і ця монета падала туди. Всі німці при цьому скажено реготали — їм це здавалося дуже смішним... У нас це викликає тільки здивування. Особливості є, більше того, є народи, які люблять сміятися, а є народи взагалі без почуття гумору. Так, відомо, що у японців просто немає почуття гумору і сміху в нашому розумінні — вони до всього ставляться дуже серйозно і фундаментально. Ходять спостерігають за сакурою... У нас навряд чи всім народом ходитимуть дивитися, як ріжуть кабана, чи не так?
Специфіка українського гумору полягає в тому, що заборонено сміятися над владою. У нас практично немає політичних анекдотів. Напевно, це пов’язано з тим, що політики у нас нецікаві — вони всі безликі, весь час себе стримують, такі собі інтроверти. Каверзи всякі всередині виношують, а назовні їх виявити собі не дозволяють. Із другого боку, я був на Андріївському узвозі і звернув увагу, що мотрійка Путіна є, мотрійка Горбачова і Єльцина є, а мотрійки Кучми нема. У нас і карикатури на політиків практично перестали давати. Хоч, якби я був політиком, із задоволенням дивився б на себе... Не люблю жартів про «кумів». Неможливо дивитися «довгоносиків» —це вже не про українців. І Вірка Сердючка — надто примітивний гумор. Українці вже давно змінилися. Ну, скільки можна сміятися над цим? Вибрали безневинного сільського хлопця, якого в природі не існує. Ну, де і хто бачив людей, які сидять в українських вишиванках у хатинах під соломою? Хіба що на якійсь офіційній церемонії. Цей образ активно пропагують, очевидно, тому, що телебачення знаходиться не в руках українців...
А найбільш вдалим українським жартом я вважаю спробу М. Жулинського ввести реформу українського правопису. Інакше, як чорний гумор, це розглядати не можна — у країні, де половина народу розмовляє російською, а 35% суржиком, вводити новий «правопис — це садистське знущання над українським народом» (За даними опитування, проведеного Інститутом соціології НАНУ та фірмою «СОЦИС», вільно володіють українською мовою 74% населення України, а 22% оцінили свої знання як «частково». — Авт. ). Той правопис, який є сьогодні, більш-менш простий і зрозумілий. Я думаю, що більшість українців уже давно забули, що таке «ґанок» і не думають, як його правильно писати — через «г» чи через «ґ»... Я не думаю, що у нас є українські анекдоти — у нас спільні радянські анекдоти. Єдиними українськими анекдотами є анекдоти про вуйка і москаля.
Олег ФІАЛКО, режисер:
— Безумовно національні особливості присутні — недаремно існують поняття «англійський гумор», «французький гумор», «український гумор»... Це по-різному можна ілюструвати. Поширена думка, що наш гумор пов’язаний із салом, але я так не вважаю. Особливості гумору лежать у менталітеті нації. Повертаючись до того часу, в якому ми живемо, мені здається, що українцям властиво жартувати на ситий шлунок. Багато різних фактів це підтверджують — пригадаємо анекдоти про те, що хтось їсть сало, а інший — банани («сало є сало»)... А коли людина голодна, їй швидше за все не до гумору. Сьогодні багато політичних жартів. Один із популярних: сидять два куми, один другому говорить «Іване, оце позавчора виходжу до ставка, а там сидить москалик і ловить рибу. Я: «Гав!» — він злякався, впав і втоп. Учора виходжу — дванадцять москаликів. Я тихенько підкрадаюся: «Гав-гав!». Вони полякалися і геть усі втопли. Сьогодні виходжу — 123 москалики. Я знов: «Гав-гав-гав!». Усі попадали у воду і втопли...» «Та перестаньте, куме Йване, де ви взяли 123 москалики у нашому селі?» «Ну, мо’ й нема, мо’ й помилився. Але як я їх не люблю!» Дурень-«патріот» скаже, що ми приписуємо народу невластиві риси, розумний посміхнеться. У нас гумор «із перчиком», із легким перебором, на відміну, наприклад, від англійського натяку. Хоч, звичайно, сказати, який жарт найбільш відповідний і геніальний, досить складно. Проте я переконаний, що загалом в українському народному гуморі завжди є елемент драматургії. Завжди є якийсь контраст, контрапункт. У кращих зразках нашого гумору завжди присутні деяка сюжетність та несподіваний поворот.
Володимир БИСТРЯКОВ, композитор:
— Гумор відрізняється тим, що він є більш простий, більш тупуватий, а є більш вишуканий і більш гострий. Бували випадки, коли, знаходячись у якихось міжнародних компаніях, я розповідав анекдоти і половина народу сміялася, а половина не сміялася. Хоч переклад був досить точний... Що стосується найбільш розхожого жарту, розповім анекдот, який мені дуже сподобався: Стоять мужики біля Верховної Ради. Раптом над їхніми головами пролітає дельтапланерист, врізається у стіну і стікає вниз. Один і запитує: «Петре, шо це було?» А другий відповідає: «Яка країна, такий і теракт...» Це відображає те, як люди з гумором реагують на актуальні події. Якщо говорити про якісь «ментальні» жарти, то підійде такий: В Україні успішно пройшли випробування нового препарату, який називається «салоімітатор»...
Свого часу, коли тільки дозволили розповідати щось таке більш-менш вільно, був дуже популярний Хазанов. Тепер ця популярність дещо менша, зате популярний Задорнов, тому що він дуже цікаво і дуже оглядово освітлює наш менталітет — наші за кордоном і т.ін. Так що це все міняється. Час вибирає своїх оповідачів.
Ольга БАЛАКІРЕВА, соціолог, Центр «Соціальний моніторинг»:
— Чи займалися професійні соціологи дослідженням природи смішного? — Я про такі факти не знаю і з подібними дослідженнями ніколи не стикалася. Єдине, де можна пригадати щось схоже, це дослідження пов’язані зі створенням сім’ї — критерії, за якими сторони вибирають кращого партнера, — там серед інших рис, люди вказують наявність почуття гумору. Подібна ситуація спостерігається також при аналізі образів «ідеальних політиків». Зазвичай це роблять перед виборами. Так ось, гумор як риса характеру регулярно зазначається. Але про спеціальні дослідження у сфері гумору принаймні мені невідомо.
