Наївні пісні свободи

Індійське кіно… Ох, індійське кіно!

Як багато у нашому світі явищ і понять, які вимагають роз’яснення. Як багато темних місць, білих плям, смутних образів. Але є щось близьке до абсолюту — те, що зрозуміле всім і кожному, що при одній лише вимові квітчастим феєрверком пісень та музики солодкоголосих красунь та вусатих суворих мачо вибухає у пам’яті, — індійське кіно.

Можна по-різному ставитися до цих наївних фільмів. Адже весь світ святкує день народження Раджа Капура, зрештою. І зовсім не тому, що Капур — великий кінематографіст. Тут дещо інші мотиви.

Ми святкуємо 80-річчя Капура, але насправді просто вкотре віддаємо почесті кінематографу його батьківщини. Говоримо Капур — маємо на увазі «Бродяга», а, значить, індійське кіно. І дивимося його досі. Досі це, як не дивно, значуще явище — при всьому тому, що до нього прийнято ставитися, скажімо так, не дуже серйозно. Проте — на фестивалях регулярно проходять ретроспективи, от навіть і на останній київській «Молодості» показали цілу програму «Боллівуд», і кінокритики раз по раз міркують про феномен цього «Бомбейського Голлівуду», і на розкладках кінознавчої літератури за кордоном раз за разом можна зустріти розкішно оформлені книги на ту ж саму тему.

ЩО Ж ЦЕ ТАКЕ — ІНДІЙСЬКЕ КІНО?

СРСР. 1970-ті. Мені, школяреві, було тоді небагато років. Щоправда, я вже розумів, що не все так добре в цьому світі, що є в ньому всякі злі люди, яких мають поставити на місце інші люди, сильні та добрі. І от, з трепетом сердечним і завмиранням душевним я дивлюся фільм «Месник» — з Ріши Капуром, молодшим сином великого, в головній ролі. Господи, як це захоплює! Герой недбало жує жуйку, ганяє на класному хромованому мотоциклі й один за другим розправляється з жорстокими гордовитими ворогами, які колись убили його батька. А мимохідь ще й спокушає чорноволосу красуню... Знай наших, одним словом! А був ще фільм з теж чудовою назвою «Помста і закон», так там останні півгодини таке суперовське карате, всі так ногами махають, такі звучні удари лунають! Одне слово, бенкет духу, насолода очей — особливо на фоні одвічного скучного трикутника школа — батьки — двір, у якому жили тоді й я, й всі мої однолітки.

А от і інший приклад. 2002 й рік. Афганістан. Тільки-но скинули режим талібів, які забороняли взагалі все, що тільки можна заборонити. Люди на радощах голять бороди, хто має гроші — купують телевізори, супутникові антени та відеомагнітофони. А також купують касети з індійськими фільмами та дивляться їх, клеять фотографії смуглявих кінозірок у червоні куточки вдома... Вірна ознака того, що фундаменталізм осоромлено, і життя налагоджується.

І таких прикладів можна навести ще масу. І з них випливає, — пробивається крізь усі ці масові танці, сиропні пісні, витріщені очі, могутні кулаки, що крушать противника, не долітаючи до його обличчя добрих півтора метри, — одна, найважливіша обставина. Індійське кіно — це не просто промінь проектора в залі, це справжній проблиск весни у найнеможливіших обставинах. Його дивляться завжди там, де починається масовий всенародний вихід із застінків тиранії, де люди перестають задовольнятися сумовитим регламентом офіційної культури. Тобто там, де вже хочеться вдихнути п’янкий аромат свободи — але ще не вистачає сміливості, ще не звикли легені та очі.

Ось тоді й приходять на допомогу чудові бомбейські бродяги.

Так що — слава Раджу Капуру та його численним спадкоємцям — справжнім солдатам кохання та свободи!