Не такий страшний грип, як його малюють?

Нашестя «свинячого» грипу — головна тема похмурих розмов серед дніпропетровців. Незважаючи на те, що область пізніше, ніж інші регіони переступила епідемічний поріг, її жителі стараються рідше виходити зі своїх квартир та будинків. Як повідомляють у міськраді, пасажиропотік у громадському транспорті скоротився майже на третину. Вже другий тиждень не працюють школи та ВНЗ, театри й кінозали, не проводяться масові заходи. Темними вечорами у випусках новин звучить страшна статистика смертей від «свинячого» грипу. У свідомості простих людей ця загадкова інфекція давно затьмарила не лише економічну кризу, а й майбутні вибори нового глави держави. Найбільше громадян обурює нездатність влади забезпечити населення ліками та елементарними засобами захисту від грипу. Як ніколи раніше, рядові українці відчувають себе незахищеними та заляканими — рецепти порятунку вони, як завжди, шукають самі.

Віктор ПАЩЕНКО, доцент кафедри політології Дніпропетровського національного університету:

— Масова істерія навколо епідемії грипу змушує жити в гнітючій психологічній ситуації. Кожного разу, коли виходиш із дому, свідомо або підсвідомо боїшся заразитися, захворіти грипом і, не дай Боже, померти. Страшно навіть перебувати поруч з іншими людьми, особливо в громадському транспорті. Перехожі стараються обходити один одного стороною і поменше розмовляти з іншими. Іноді виникає таке відчуття, що знаходишся на передовій, і тебе може вбити сліпа куля. Це відчуття постійної небезпеки посилює криміногенна обстановка в місті — збільшення нападів на людей, перестрілок та вибухів. Учора, наприклад, знову стріляли на набережній біля ресторану «Бартоломео», де з’ясовували відносини бандити. Про всяк випадок, свою сім’ю — дитину та дружину — я відправив до родичів за межі міста. Там немає такого скупчення людей, не потрібно їздити в громадському транспорті, та й бомби в селах поки що не підривають. Заняття в університеті через карантин останніми днями не проводяться, але в цьому є й певний позитив — можна зайнятися наукою, на яку вічно не вистачає часу. Щоправда, викладачів завантажили громадською роботою — кожному видали по 300 марлевих пов’язок, які потрібно розповсюдити серед співробітників і в гуртожитках. Дуже хочеться, щоб усе це скоріше закінчилося, і життя, нарешті, повернулося в нормальне русло.

Анатолій ОПАЛАТЕНКО, приватний підприємець:

— Відверто кажучи, телевізор страшно вмикати. Бо кожного дня новини все гірші — «свинячий» грип розповзається Україною. Однак особисто для мене є багато незрозумілого. Я спеціально подивився в Інтернеті медичну статистику. Згідно з цими даними, в Україні щорічно вмирає від грипу та його ускладнень близько 2 тисяч осіб. Якщо врахувати, що грип лютує в холодний сезон року, то цю цифру потрібно розділити на шість місяців. Виходить приблизно по 400 померлих на місяць. А зараз небувалий шум підняли, коли померло набагато менше людей. Принаймні, нинішня статистика не страшніша звичайної. Усе це наводить на думку, що паніка в країні штучно підігрівається. Насторожує й те, як дружно зникли з аптек усі ліки. Один мій знайомий за тиждень до оголошення епідемії повертався з Москви на потязі і спостерігав підвищену активність митників. Пасажирів вивертали навиворіт — шукали тих, хто везе ліки. Привертає увагу й те, що ситуація з наповненням аптек не поліпшується — немає елементарних ліків, немає вітаміну С, немає марлевих пов’язок. За знайомством я встиг купити «Арбідол» і прості полівітаміни. Добре, що батьки мають дачу і вирощують там цибулю та часник, а то на ринку ціни піднялися в кілька разів. Місцева влада «відморозилася» і просто спостерігає за тим, що відбувається.

Микола ЧАБАН, член Національної спілки письменників України:

— Грип мене особливо не лякає. Із самого початку епідемії я вирішив не піддаватися масовому психозу. І своїй матері порадив поменше дивитися телевізор, оскільки слухаючи з дня на день страшні повідомлення про кількість смертей від «свинячого» грипу, потрапляєш у психологічну залежність. Вважаю, всі ми стали жертвами інформаційної технології, мета якої перекрити попередні скандали і направити вибори президента в потрібне русло. Для мене кращими ліками є робота над черговою книгою. Вона присвячена селу під назвою Вороная, що розташоване південніше гирла Самари. Свого часу, ще до революції, тут знаходився маєток українського дворянського роду Міклашевських. Один із представників цього відомого прізвища був катеринославським губернатором, інші служили в армії, брали участь у багатьох війнах. Пізніше маєток був проданий німцям-колоністам Бергманам. Нащадків тих та інших, які проживають нині в еміграції, я знайшов за листуванням, а частину матеріалів привіз із Канади. Всього книга вийшла на 300 сторінок. Гадаю, це буде цікаве видання, бо в нас досі писали про селянські повстання і класову боротьбу, а про українські поміщицькі садиби, «родові гнізда» майже ніхто не пише, і абсолютно даремно. Адже історія України — це історія не стільки політиків, скільки людей, які населяли наш край.