Нелегко дозволити собі фанатизм за 120 гривень
За неї й прикро... Адже хтось має виховувати істинних патріотів? Але для цього треба поважати і любити старше покоління спортсменів і тренерів на державному рівні. Однак ви самі знаєте, що нині є лише 49-гривнева межа поваги «плюс мізер за колишні заслуги». Крім того, найбільш талановиті і розумні спортивні наставники вимушені шукати собі роботу за межами країни. Цей приклад характерний для всіх сфер нашого життя: науки, культури, освіти, будівництва. Спорт — лише маленька модель суспільства нерозвиненого капіталізму і «розвиненого» соціалізму, в якому виживаємо як хто може.
До Києва із Сицилії приїхав у відпустку шестиразовий чемпіон світу, володар двох олімпійських нагород, багаторазовий чемпіон тодішнього СРСР Віктор Путятін — фехтувальник від Бога, педагог неперевершений, у якого у Києві було понад 50 класних послідовників і який виховав для Італії десятки чемпіонів, Магістр неаполітанської фехтувальної академії, «маестро» і найулюбленіший тренер сотень дорослих і юних італійців. Я бачив, як його щодня при зустрічі палко цілують юні (8—12-річні) учениці, як шанобливо вклоняються учні, як горять непідробленою радістю дитячі очі: «Сьогодні знов найцікавіший урок улюбленого «маестро»!»
Він приїхав у відпустку і... почав тренувати своїх онуків 8 і 10 років. На його думку, вони талановитіше, ніж їхні однолітки з більш «ситої» країни. Він дуже хотів би працювати вдома, але, по-перше, його сицилійська зарплата зовсім не зайва допомога сину та дочці, що живуть (і працюють) у Києві, по-друге, «вакуум незатребуваності» — традиційний захист «Заслужених ретроградів України» — сьогодні створений не лише навколо нього, а по-третє, він чудово бачить повну незахищеність своїх друзів-однолітків.
Не всі ж вони такі оптимістичні та комунікабельні, як олімпійський чемпіон, директор фехтувальної школи «Динамо» Григорій Кріс, як патріарх нашого фехтування, непохитний романтик Семен Колчинський... «Я зі страхом бачу пустоти в середньому поколінні, адже Григорій і його вчитель Семен Якович — ентузіасти, фанати своєї справи, а тренери середнього і молодого покоління вже не можуть собі дозволити фанатизм за 120 гривень. І тому я часто зустрічаю наших тренерів на чемпіонатах світу в ролі наставників збірних різних країн, де їхню працю цінять і поважають!» Путятін каже це з гіркотою і надовго замислюється, а я міркую, що часом людині й гроші не такі важливі, як увага і розуміння з боку колег: головне — бачити справжню зацікавленість у результатах своєї праці.
Не бачив цієї зацікавленості наш прославлений лучник Віктор Сидорук — хотів побудувати не повітряний замок, а лише сучасне лучне стрільбище на Петрівській алеї, в центрі Києва. Але ніхто не повірив у його мрію про олімпійські медалі (в майбутньому, звичайно) українських лучників, і поїхав Сидорук до Іспанії і готував «їхніх» олімпійців, а нині готує олімпійців Італії. І не повернеться вже додому наш «суперолімпієць», яхтсмен Валентин Манкін, надто вже його цінять на Апеннінах... Та навіщо далеко за кордон за прикладами ходити: скільки наших спортсменів і тренерів у сусідній Росії працюють, та ще й як працюють! Якщо вже сьогодні говорять про «наших» Віктора Прокопенка й Анатолія Бишовця як про «спасителів авторитету російської футбольної збірної», то цілком очевидно, що їх дуже високо цінять в країні такій само нещасливій сьогодні, як і наша. Але ж цінять!
Сьогодні ми самі маємо попіклуватися про «екологію наших душ» — про створення атмосфери затребування таланту старших, їхнього досвіду й уміння бути патріотами. Багато хто вже розуміє це і жалкує про те, що брав участь у штучному відторгненні «невгомонних розумників» і добився браку справжніх УЧИТЕЛІВ! А щоби виховати людей такого плану, дуже важливо мати поруч із молодими тих, у кого всі ці риси були, є і будуть, — «зірок» минулого, що віддають своє яскраве, чисте світло «зіркам» майбутнього. Зараз не час дріб’язкових образ — хто коли не люди спорту повинні показати приклад державного підходу до ЛЮДИНИ, до ОСОБИСТОСТІ.
