Нескінченний матч Валерія Лобановського
Цілий тиждень київські динамівці цілеспрямовано готувалися до гри. Але, був зроблений рідкісний виняток. Як уже повідомляв «День», відбулося вшанування Валерія Лобановського, присвячене 30-річчю його тренерської діяльності. На прес-конференції Валерій Васильович багатозначно сказав: «Ми невдало стартували у Лізі чемпіонів. Поки невдало!». А Лобановський, як відомо, слів на вітер не кидає...
«ГОЛОВНИМ ДЛЯ МЕНЕ БУЛО НАВЧАННЯ»
— Чому ви вибрали саме футбол?
— Я займався в дитинстві практично всіма видами спорту. Тому, коли я спробував все, мені захотілося стати футболістом. Ось тоді тільки я прийняв рішення. Головним для мене, так поставили батьки, було навчання. Вони дуже хотіли, щоб я став інженером. Тому мені доводилося вирішувати головне завдання, а у вільний час я намагався якимось чином підвищувати свою спортивну майстерність. І до динамівської команди я потрапив, будучи вже студентом Політехнічного інституту. А як любив я всі види спорту, так і люблю зараз. Але професія у мене — тренер з футболу.
— З якою медаллю ви закінчили школу?
— Медаль у мене була срібна, а не золота. Це не так важливо. Була якась помилка, що її не обов’язково було припускатися. Це добре, що журналісти цікавляться подробицями, хоча мене завжди більше хвилюють не подробиці, а розуміння того процесу, в якому або ти сам береш участь, або який висвітлюєш.
«ДЛЯ ФУТБОЛІСТІВ НОРМА — ПЕРЕНАПРУЖЕННЯ МОРАЛЬНИХ І ФІЗИЧНИХ СИЛ»
— Валерію Васильовичу, чи змінилися ваші взаємовідносини із гравцями за 30 років вашої роботи?
— Тренери взагалі повинні відчувати життя, відчувати його розвиток. Тому на початку мого тренерського шляху форма спілкування із гравцями відповідали тому часу. Неможливо, щоб протягом усієї творчої діяльності тренер однаково будував взаємовідносини з гравцями. Мені дуже поталанило, що я побував в Об’єднаних Арабських Еміратах і Кувейті, тому що там — зовсім інші характери, інший менталітет. І ось треба було знаходити спільне із гравцями, котрих я погано знав. Це дало мені щось нове у розумінні того, як будувати взаємовідносини з футболістами. Я не можу сказати, що я м’яка людина, і не можу сказати, що жорстока людина. Іноді можна м’яко сказати, але це буде дуже жорстко.
Життя примушує по-різному будувати контакти з людьми, у тому числі з футболістами. Від того, наскільки це вдається, залежить, можливо, успіх колективних дій. Тому що є солісти, є оркестр, в якому не можна фальшивити, не можна не відповідати рівню цього оркестру. Сьогодні зовсім інший час, час, коли говорити з позицій: «Ти мусиш! Ти зобов’язаний!» уже не можна. Вимоги повинні бути такими ж, це безумовно, інакше досягнути результатів не можна. Але треба завжди намагатися не образити людину, котра, можливо, й заслуговує осуду.
— 1976 року вас критикували за «бронзу» на Олімпіаді, після другого місця на чемпіонаті Європи 1988 року вас теж звинувачували. Як ви ставитеся до цих нападок?
— Я завжди нормально ставився до критики. Усі чекають тільки успіху, всі хочуть, щоб команда вигравала — і національна, і клуб. Найголовніше — самому відчувати потенціал команди. Не можна його недооцінювати, але не можна й переоцінювати. 1976 року, з моєї точки зору, критика була правильною, тому що ми не розпорядилися своїм потенціалом. 1988 року посіли друге місце, і була критика на нашу адресу. Я вважаю — це нормально. Тому що та команда теж володіла дуже великим потенціалом. Але майстерність деяких гравців голландців виявилася вищою. І мав рацію їхній наставник Рінус Міхельс, котрий на прес-конференції сказав: «Перемогла індивідуальна майстерність».
Критика буває різною. Ось іноді пишуть, що одні й ті ж футболісти у київському «Динамо» грають здорово, а в збірній — не так. Не розумію — як це? Тобто це спроба журналістів десь щось обов’язково знайти. Справа в тому, що ми досі не можемо зрозуміти, що футболісти — це живі люди. Для них норма — перенапруження фізичних і моральних сил. Але існує ще поняття — втома. Навіть метал втомлюється, а ми хочемо, щоб вони проводили всі ігри на одному й тому ж рівні. Та, на жаль, зробити це нікому ще в світі не вдалося. Немає команд, які б не програвали, немає команд, у яких не було б спадів. У великих команд це буває.
Я це кажу тому, що зараз твердять, що гравці у футболках збірної грають краще, ніж у футболках «Динамо» (Київ). Була одна крайність, тепер усе перевернулося навпаки.
По-перше, це ваша емоційна оцінка. Наші хлопці грають з повною віддачею як у збірній, так і в клубі. Буває, щось виходить, щось не виходить. Але, знов-таки, у шахістів існує такий вислів: треба знати свої сильні сторони, треба знати вади суперника. Так ось, якщо сильні сторони будуть приблизно однаковими, чи можна казати про те, що хтось зобов’язаний перемогти? Ні, звісно. Не хотілося б якось, щоб розділялася збірна і клуб. 1988 року клуб «Динамо» (Київ), на жаль, посів місце п’яте-шосте, а базова команда збірної була нашою. У збірній гравці витратили дуже багато сил на чемпіонаті Європи.
Якщо нам не вдалося (поки що не вдалося!) цього року успішно стартувати в Лізі чемпіонів, це не означає, що гравці грали з меншим натхненням або з меншою віддачею. Вони грали з повною віддачею, відповідно до свого тодішнього стану. Але очок можна було мати й більше, тому що зіграні нами ігри було виграно. Та через помилки окремих гравців, на жаль, набрали мало очок. Тому не хотілося б, щоб вставлявся якийсь клин між збірною та «Динамо». А інакше нам доведеться звертатися до Федерації, щоб нам видали однакову форму, може, тоді всі розумітимуть, що там і там — однакова віддача.
«ЯКЩО Я НЕ РОЗУМІВ МАСЛОВА...»
Тут в одному виданні, де я входжу до редколегії, було кілька подач, в яких оцінювалися професійні якості гравців, оцінка тренерів. Мене про це ніхто навіть не спитав. Для того, щоб об’єктивніше відображати факти, має бути контакт із тренерами, з гравцями. Адже часом читаєш і не розумієш, про що це, звідки береться. Я вже казав — не можна ображати футболістів. А як інакше розцінити вислови «сонливі бджоли». До того ж, це непрофесійно. Тому що матч із «Лансом», про який ішлося, був другим за інтенсивністю у всіх іграх другого туру Ліги чемпіонів (після матчу «Баварія» — «Манчестер Юнайтед»). Як це можна сонними показати таку гру?
Футбол потрібно подавати не з позицій вчорашнього дня, а з позицій майбутнього. Ви, журналісти, самі недостатньо розумієте, яку роль ви граєте у плані розвитку футболу, в плані його еволюції. 1964 року до «Динамо» прийшов великий тренер, найбільший — Віктор Олександрович Маслов, котрого багато хто не розумів. Якщо я його не розумів... Кажуть, що 1966 року англійці вигадали систему 4-4-2. Київське «Динамо» так уже грало 1964-го. До чого я це кажу? Була єдина людина, котра розуміла Маслова, підтримувала його, котрий бився з усіма — це Олександр Віт. Тому хотілося б, щоб ви теж були учасниками еволюції, щоб ви випереджали своїх колег із-за кордону, а не констатували факти. Трохи треба й нам допомагати. Адже якщо ті, хто читає, бачать, що все написано не так, усе навпаки...
Я ось прочитав в «Известиях» звіт про гру збірної Росії з Ісландією. Вустами ветеранів нищиться команда, нищиться тренер. Я запитав себе, а що було б із ворогами-тренерами, котрі програли б поспіль п’ять ігор, в Україні? Та група людей, яка підтримує Бишовця, продовжує підтримувати й каже: «Так, треба робити нову команду! Але життя триває...» Правда, один журналіст, з моєї точки зору, правильно написав: «Невже не можна створити дві команди — одна нехай би продовжувала готуватися на майбутнє, а друга б пробивалася на чемпіонат Європи».
— Навколо вашого імені створено міф геніальності. Як ви, як людина скромна, ставитеся до цього?
— Я не заперечую.
— Що буде написано на сьогоднішній сторінці книги «Нескінченний матч»?
— Триває процес, футбол розвивається, подобається це Лобановському чи не подобається. Просто розвивається. Лобановський каже, ні — це не те, а він розвивається. Хто намагається досягнути якихось результатів, повинен не тільки розуміти, в якому напрямі футбол розвивається, а й, можливо, трохи випереджати. Пройшов чемпіонат світу, пишуть — найгірший чемпіонат, найгірший чемпіон. Можуть бути якісь критерії свої, але справа в тому, що футбол зробив ще один крок уперед. Це довела збірна Франції. У неї був великий тренер Еме Жаке, котрий надавав значення не тільки створенню колективу із гравців, не тільки зв’язав їх однією ідеєю, але який надавав величезного значення й оточенню команди: лікар, масажист, менеджери, щоб вони теж відчували себе учасниками того, що відбувається. Тільки так сьогодні можна домагатися результатів. Що можна написати наприкінці книги «Нескінченний матч»? Нескінченний матч!
№200 20.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
