Норма — не для Баніоніса

Проте Баніоніс, котрий відзначає 28 квітня своє 75 річчя, виявився вищим за швидкоплинну моду. Він увійшов у кінематограф грунтовно, зі своєю темою, своєю інтонацією (хоч справжнього його голосу ми, по суті, не знали: його завжди дублювали). Утім, якби не відбулося в його житті зустрічі з кіно, був би він не менш чудовим майстром сцени, з абсолютно «кіногенічною» манерою гри.

Пам'ятаю, я дивився з гальорки чотиригодинний спектакль «Танець смерті», за Стрінбергом, з участю Баніоніса і мучився від нестачі «крупних планів». Актор грав на нюансі: очима, рухом брів і кутиків губ, що абсолютно не «читалося» здалеку, але напевно здорово виглядало б з екрана. Справа в тому, що його вчитель Юозас Мільтініс, стажуючись у свій час у Франції, знявся в п'яти фільмах, працюючи на одному майданчику із Жаном Габеном, Мішель Морган, усотав їхню манеру, передав її як естафету й акторам свого театру в Паневежисі. Донатас Баніоніс грав у Паневежисі, в цьому провінційному, але відомому на весь світ театрі найрізноманітніше: від Павки Корчагіна до Городничого в «Ревізорі», від Тесмана в «Гедді Габлер» до Віллі Ломена в «Смерті комівояжера». Це й допомогло йому потім у кіно подолати образи таких титанів людського духу, як Гойя («Гойя, або Важкий шлях пізнання»), Бетховен («Бетховен — дні життя»), зіграти непрості ролі Вайткуса («Ніхто не хотів помирати») і Кріса Кельвіна («Соляріс»).

Йому пощастило на кінорежисерів: працював із Григорієм Козінцевим, Вітаутасом Жалакявічусом, Михайлом Швецером, Андрієм Тарковським, Михайлом Калатозовим, Конрадом Вольфом, які не використовували актора типажно, а вимагали від нього глибинного розкриття образу, осягнення суті ролі. Траплялося, коли Донатас Юозович приходив на майданчик незібраним, холодним, без відчуття надзавдання епізоду, який знімається, Жалакявічус відміняв зйомки, кажучи: «Сьогодні ти мені нецікавий. Ти нормальний». Постановнику був потрібен «зсув норми», зривання з повсякденності її банальних покривів, оголення надзавдання — і Баніоніс був якраз тим актором, від якого можна було цього вимагати.

Серед екранних робіт Баніоніса — «Втеча містера Мак-Кінлi», «Цвітіння несіяного жита», «Дитячий світ», «Змієлов», «Територія», «Кентаври», «Андрюс». Далеко не всі з них стали подією, ролі були дрібнішими за його обдарування. Однак коли виникало складне завдання, котре не до снаги іншому акторові, тут Баніоніс розкривався на повну силу. У своєму Гойї, котрий створив незбагненно несамовиті полотна, він поєднував душевну щедрість і дрібну пихатість, інтелектуальну витонченість і мужицьку недовірливість, обивательський страх і сміливу незалежність художника. Та й Бетховен його був скупий, сварливий, заздрісний, але при цьому писав геніальну музику. Навіть у своїй дріб'язковості він був великий. У цих суперечливих образах багато хто вбачав сповідь актора. А він і не заперечував цього.

— У кожній ролі є частка і моєї сповіді, — каже Баніоніс. — Скажімо, в «Кентаврах» через образ Президента я оповів і про свою власну м'якотілість, нерішучість, часом навіть безпорадність у розв'язанні якихось гострих питань; у «Солярісі» засудив і себе за душевну черствість, холодний егоїзм, які траплялися в моєму житті стосовно рідних людей; у «Гойї» провадив рахунок і своїм власним творчим компромісам...

Якби ви спробували дізнатися, чим займається улюблений актор у вільний від репетицій і зйомок час, то він вас розчарував би. Баніонісу ніколи відпочивати! Мистецтво вимагає цілковитої зосередженості на собі. Адже воно для художника як акумулятор, дає йому силу. Гойя, якого актор грав «маленькою людиною», як і багатьох своїх персонажів, ставав сміливим, незалежним, починав по-своєму оцінювати людей і світ, лише коли підходив до полотна. Так, можливо, і Баніоніс віднаходить себе — справжнього — тільки в роботі.