Нове дихання гончарства

Автентичне народне ремесло замість дешевого штампування чужих стилів пропонують майстри на фестивалі гончарної справи «Здвиг», що вже втретє відбувся в серці гончарства України — містечку Опішне та зібрав людей з усіх куточків України та з-за кордону.

«Майстрам, художникам потрібне спілкування. Це можливо лише на таких фестивалях, коли біля тебе не просто поціновувачі, а спеціалісти, — каже майстриня народної ляльки Наталія СВИРДЮК. — Тут — осередок фахівців, інтелектуальної культурної еліти. Можна самому повчитися, побачити, куди творчо рухатися далі, можна показати свої роботи. А, навчаючи іншого, навчаєшся сам — це принцип розвитку і творення».

Окрім фестивалю-ярмарку «Гончарний Всесвіт», де були виставлені гончарські творіння на будь-який смак, впевнитися у вправності майстрів глядачі могли, спостерігаючи безпосередньо за процесом творення глиняних виробів.

«Цього року організатори підібрали дуже сильний склад. Були учасники з Росії, Болгарії, Азербайджану, Грузії та Литви. Але й українська команда була дуже сильна, тому всі призові місця ми розподілили між українськими учасниками», — ділиться з «Днем» художник-кераміст, робота якого перемогла в минулорічному ІНТЕРсимпозіумі та член цьогорічного журі Володимир ХИЖИНСЬКИЙ.

Окрім ярмарку, ІНТЕРсимпозіуму та інших заходів, що в Опішному вже стали традицією, цьогоріч у рамках фестивалю відкрили стіну «Гончарної слави». Провідні українські скульптори створили меморіальні таблиці пам’яті автора українського герба Василя Кричевського, видатних живописців та скульпторів: Сергія Васильківського, Юрія Лебіщака, Остапа Ночовника, Опанаса Сластіона та Єлизавети Трипільської. Організатори кажуть, що кожного року на стіні з’являтимуться п’ять-шість нових меморіальних таблиць.

«Чим більше українське гончарство використовуватиме традицій тим конкурентоспроможнішим воно буде, — розмірковує гончар із Межиріча, що на Канівщині, Сергій РАДЬКО, — адже глобалізація виштовхує наш корінь ідентичності з-під ніг. Якщо гончар має зв’язок із традицією, стає на долоню батька, батько стоїть на долоні діда, то можна триматися достойно навіть на міжнародному рівні. Та, на жаль, сьогодні відбувається пресинг маскультури, і для початківців та недосвідчених дуже важко буває відрізнити справжність від підробки, яку штампує Китай».

Місцевим носієм і оберегом традиції є відомий на всю Україну народний майстер барокової скульптури Василь Омельяненко, який гончарує вже протягом 77 років. «Із глини мені подобається робити все, — розповідає пан Василь, — чи це півники, чи композиції, чи вази, чи куманці, чи левенятка. Я наче живу з ними. І так мене зв’язала та глина, що більше нічого в житті не треба. Як сядеш за неї, то всі думки погані відходять, і ти з виробом неначе розмовляєш. Це не робота, а відпочинок виходить. В гончарстві зараз відродження, адже молоді майстри його відроджують. У роботі кожен почувається вільно, ніби незалежність щось підказує — отак і вони відроджуються та збагачуються.».

Саме народні майстри намагаються відновити генетично перерваний ланцюжок Традиції, регенерувати культурні коди нації. Хоча це, звісно, доволі непросто. В українських економічних умовах народні майстри (не лише гончарі) змушені боротися за своє виживання та існування своєї справи. Це, так чи мовити, недобра традиція.

«Художнє ковальство за радянських часів дуже гальмувалося, — каже коваль зі Львова Святослав ФЕЦИНЕЦЬ. — Адже були прекрасні ковалі, які в дореволюційні часи творили ковану архітектуру, а прийшла радянська влада і всіх загнала на заводи, мовляв, «нам не потрібне буржуазне мистецтво, давайте кувати деталі до тракторів». Залишалися, звичайно, майстри, які пам’ятали роботу з виготовлення справжніх мистецьких творів, проте передати це вміння наступникам можливості не було. Натомість на заводі була норма зробити, наприклад, 10 деталей за день. На жаль, і сьогодні художнє ковальство страждає, але тепер від китайських підробок. Така продукція витісняє вироби ручної праці».

Утім, після двох десятиліть цілком справедливих нарікань на відсутність державної підтримки сьогодні старші майстри констатують, що за гончарське коло нарешті прийшло молоде покоління. Але тут виникає закономірне питання: що далі? Чи навчаться українці цінувати працю власних майстрів на фоні звабливо дешевого китайського «пластику»? Чи зможе насичений творчою енергією майстра глиняний виріб (до речі, в глині, як стверджують фахівці, не буває мікробів) протистояти примітивним підробкам? Це якраз той момент, де нарікання на державу мають підстави лише частково. Адже самі українці, в тому числі, власники численних закладів харчування, в змозі підтримати власних гончарів, замовляючи посуд в їх майстернях. Це справді був би шанс для своєрідного гончарського середнього класу. І саме це було б найкращим заохоченням для молодих гончарів. Наразі для абсолютної більшості майстрів гончарство залишається неприбутковим (а швидше видатковим) хобі, справою, що поглинула їх життя, але не здатна забезпечити їм виживання.

— Попит на гончарні вироби є, але він дуже невеликий, — каже художник-кераміст, киянка Зоя ПРЕДКО. — Як правило, його купують представники певного прошарку суспільства — інтелігенції. Вони розуміють, що треба цінувати національне. Також вони розуміють, що їсти саме з такого посуду корисніше, аніж з пластикового чи іншого. Тому найчастіше замовляють саме посуд. А інтер’єрні, садові речі замовляють ті, які мають більший достаток. Але, на жаль, вони, як правило, не зовсім розуміються на цьому всьому. Так склалося, що люди з меншим достатком краще розуміють та відчувають цінність таких речей. Якщо говорити про широкий вжиток та збут в ресторани, про широку аудиторію, то тут ідеться про специфіку роботи самого майстра. Наприклад, я працюю взагалі без гончарного кола. Використовую трипільску технологію, якій вже більше 5 тисяч років. Я повністю виконую роботу вручну. Такі речі — недешеві, а для ресторанів вони є досить неекономні, тому вони закупляють дешевший заводський посуд. Дорогі речі в ресторани купують лише, аби поставити на поличку, але аж ніяк не для користування відвідувачами.

Це лише частина проблемних питань, пов’язаних із гончарством. Зараз в Україні активно розвивається гірський туризм, водний, велосипедний... Чом би не розвивати ще й гончарський, керамічний туризм? Ми ж нащадки трипільців, чи не так? Наразі Опішня залишається єдиним цивілізованим центром для потенційного гончарського туризму. Там є музей, увічнена пам’ять про великих попередників, зрештою там є де повечеряти, хоч і з труднощами, але можна знайти садибу для ночівлі (тут згадуємо численні законопроекти про зелений туризм, які вкриваються пилом у стінах головного законодавчого органу України). Але в нашій країні є й інші подібні гончарські центри. Наприклад, Гавареччина, що на Львівщині, де створюють унікальні витвори із чорної глини, але там, на відміну навіть від Опішні, — абсолютна Руїна, від вилиці зводить.

Майстри не можуть знайти своїх поціновувачів. А потенційні поціновувачі тимчасом полюють на заморські вироби, не помічаючи скарбів, що розсипані поруч. Очевидно, саме в цьому перерваному контакті і криється відповідь на всі питання.