Обережно: факти!
У «Дні» №17 за 3 лютого 2010 року опублікована стаття Бориса Бахтєєва «Партія регіонів — між реформами та догмами. У чому правий і в чому помиляється Борис Колесніков». Як можна зрозуміти вже з назви цієї статті, йдеться про досить широке дослідження ідеології та практики однієї з найвпливовіших політичних сил України і про полеміку з одним із лідерів цієї партії. Не вважаючи себе компетентним із усіх порушених автором статті питань, хочу привернути увагу лише до одного — але вельми важливого — твердження допису Бориса Бахтєєва: «А на запитання Бориса Колеснікова: «Де ж були наші націонал-патріоти, коли під час Празької весни 1968 року Натан Щаранський із соратниками, не побоявшись КДБ, вийшли на Красну площу?», можна відповісти: багато — в таборах. Як, наприклад, Василь Стус — відомий український правозахисник, поет, істинний Герой України, що поклав своє життя за її майбутнє... До речі, Натан Щаранський, як і Андрій Сахаров, із повагою ставилися до українських «націонал-патріотів».
Щаранський справді з повагою ставився до українських дисидентів і навіть брав участь у перекладі їхніх текстів з української на російську мову. Але на Красну площу він не виходив. Там було восьмеро: Костянтин Бабицький, Тетяна Баєва, Лариса Богораз, Наталія Горбаневська, Вадим Делоне, Володимир Дремлюга, Павло Литвинов і Віктор Файнберг. Після арешту сім демонстрантів умовили 21-річну Тетяну Баєву заявити, що вона випадково опинилася поруч із демонстрантами. Баєву відпустили, і в подальшому вона продовжувала дисидентську діяльність. Двох (Горбаневську і Файнберга) було визнано неосудними за станом психіки (один із улюблених методів боротьби з інакодумцями в СРСР), а п’ятьох засуджено.
Сам Натан (тоді ще Анатолій) Щаранський так згадував про цю подію: «Потом был 1968-й год, Чехословакия. Меня просто переполняла ненависть к советскому режиму. И тут я получил второй жизненный урок. Если помните, тогда семь человек вышли с акцией протеста на Красную площадь. В этот момент мне было стыдно, что я не нахожусь рядом с ними. И одновременно пришло понимание того, что у еврейского народа есть вечные, непреходящие ценности, традиции, что мы должны быть вместе, что вместе мы — сила. Так я пришел к сионизму».
Як бачимо, Борис Колесніков і Борис Бахтєєв, певна річ, не бажаючи того, ввели в оману читацьку аудиторію щодо маніфестації на Красній площі 25 серпня 1968 року.
Ще менше об’єктивної інформації вони дали щодо реакції українських інакодумців на вторгнення радянських військ до Чехословаччини. Борис Колесніков, схоже, взагалі вважає, що цієї реакції не було; Борис Бахтєєв плутається в хронології подій. Справді, українські патріоти в ті часи один за одним потрапляли в табори — але вже після подій 1968 року і внаслідок цих подій. Історик Володимир Дмитрук на основі фондів Державного архіву Служби безпеки України та архівів її обласних управлінь проаналізував 92 кримінальні справи, порушені наприкінці 60-х — на початку 80-х рр. (зауважу, що це далеко не всі подібні справи). У 75% випадків (69 справ) у них містяться пункти звинувачення, пов’язані з публічною оцінкою подій 1968 року в Чехословаччині. Отже, можна легко уявити, скільки українських патріотів тоді прямо і відверто оцінювали ті події (бо ж далеко не на всіх писалися доноси і навіть не всі партзбори засуджували інакодумців).
І нарешті. 5 листопада 1968 року на київському Хрещатику колишній в’язень режиму, переконаний український патріот Василь Макух облив себе бензином і підпалив. Радіо «Свобода» того ж вечора повідомило на основі інформації, залишеної Макухом друзям, що той здійснив у Києві героїчний акт самоспалення, протестуючи проти комуністичного тоталітаризму, поневолення українського народу й агресії СРСР проти Чехословаччини. 10 листопада Василь Макух помер у лікарні.
Тож, як бачимо, правдива історія України багато в чому залишається terra incognita і для ідеологів Партії регіонів, і для їхніх опонентів. Це не провина Бориса Колеснікова і Бориса Бахтєєва — це їхнє спільне лихо. Як бачимо, тут воістину титанічних просвітницьких зусиль самого «Дня» замало, якщо не підключаться інші видання, що претендують на чільну роль у формуванні громадської думки. А тим часом варто закликати тих, хто пише на так звані загальні теми, використовуючи широкі мазки словесної палітри: будь ласка, обережніше з фактами!
