Ольга КЛЮЄВА: «Виявилося, що працювати в мусульманській країні жінці в дечому простіше»

— Що відчуває журналіст, який повертається з прифронтової зони на батьківщину? Чи передбачав телеканал «Інтер», посилаючи в Пакистан саме вас, жінку, що військові події розпочнуться так швидко?

— Дуже хочеться повернутися в цю країну якнайшвидше. Залишилося дуже багато недоговореного. Мені здається, що Пакистан був і залишається ключовою ланкою конфлікту, що розповсюджується. Це справжній клондайк для журналіста. Не кажучи про те, що для мене особисто це відрядження виявилася переломним. Я їхала в Пакистан з проамериканськими настроями, а поверталася вже з протилежними симпатіями. Сподіваюся, що на об’єктивності моїх сюжетів це не відбилося.

Відрядження до Ісламабада — моя особиста ініціатива. Спочатку керівництво було категорично проти кандидатури жінки-журналіста для відрядження в Пакистан. Але виявилося, що працювати в мусульманській країні жінці де в чому простіше. Дивно, але не тільки мені, а й іншим журналісткам легше та швидше вдавалося налагоджувати контакти якраз з найбiльш радикальними ісламськими лідерами. До речі, всі інтерв’ю з представником руху Талібан в Ісламабаді були зроблені жінками- журналістками.

Гадаю, ні в кого не викликало сумнівів, що початок кампанії в Афганістані — це лише питання часу. Я не знаю, що заважало українським ЗМІ відправити своїх власкорів. Квиток в обидва кінці — близько $ 1000. Звичайні добові, звичайна вартість проживання... Напередодні від’їзду на прийомі у посла Пакистану була присутня ще одна українська телегрупа, але їхня поїздка чомусь не відбулася.

З 12 вересня в Ісламабаді працювали понад 300 тільки телевізійних компаній. Проте, враховуючи пакистанську специфіку, і без військових дій там було про що писати і що знімати. В Пакистані до початку американських атак вже знаходилася чи не половина керівництва руху Талібан, посольство талібів, проходили агресивні антиамериканські демонстрації, що загрожували перерости в громадянську війну. Хіба не досить того, що ядерна мусульманська держава перейшла на бік США?

— Які найскладніші проблеми доводилося вирішувати вам під час роботи в Пакистані?

— Найскладніше — це пересування по країні, яка знаходиться, фактично, у стані війни. Іноді доводилося діяти нелегально. За зйомку американського літака нашу знімальну групу арештували пакистанські власті. А потрапити на афгано-пакистанський кордон вдалося лише з третього разу. Але потрібно сказати, що в усьому цьому східному хаосі бюрократичні проблеми вирішуються набагато швидше, ніж, наприклад, в Україні. Головне — щоб у тобі не бачили ворога.

— Якими джерелами інформації ви користувалися? Чи співпрацювали ви з кореспондентами інших країн?

— Інформації було настільки багато, що я не встигала переглянути анонси інформаційних агентств. Проте особливої необхідності і не було, оскільки ми знаходилися в епіцентрі подій і теми для сюжетів просто лежали на поверхні. Ну і, звичайно, журналістська взаємовиручка. Мене приємно здивувало, що в екстремальних ситуаціях колеги і навіть конкуренти поводяться більш порядно і доброзичливо, ніж за звичайних обставин. Обмін інформацією з колегами, особливо з Росії, був постійним. Росіяни, а тим більше західні ЗМІ, мали окремі групи в прикордонних містах і традиційного «вбивства за ексклюзив» не спостерігалося.

— Чим відрізнялися проблеми, з якими стикалися кореспонденти інших країн, від тих проблем, з якими стикалися ви? Які методи їх роботи? Як вони оснащені? Який склад групи супроводу їх кореспондентів, що працюють у кадрі?

— Практично всі працювали в одному режимі. Крім зарплати, ми нічим не відрізнялися. Ну і, звичайно, у нашої знімальної групи не було можливості орендувати вертоліт, як це зробила група СNN, і ефектно записати стенд-ап над афганською територією.

А в ніч бомбардування всі лайва- позиції було окуповано великими американськими ЗМІ.

— Яке ставлення до кореспондентів різних країн, в тому числі до американців, у місцевого населення, місцевих чиновників?

— Звичайно, після початку атаки на Афганістан американцям навіть в Ісламабаді було набагато важче працювати, особливо з людьми. Їм доводилося приховувати свою національність, а іноді переодягатися в національний одяг. З Україною встановилися набагато тепліші стосунки.

— Коли вам було по-справжньому страшно? Адже ми бачили, як ви виходили в ефір у безпосередній близькості від розлючених демонстрантів?

— Як виявилося, я не була готова опинитися в епіцентрі розлютованого натовпу. Але почуття страху прийшло пізніше. В момент стенд-апу був тільки професійний азарт. Я думаю, колеги зі мною погодяться, що опинитися в такому місці в такий час — справжній журналістський успіх. Мені здається, в кожного кореспондента в такі моменти відкривається друге дихання. Щоправда, всю ніч після цього снилися кошмари.

По-справжньому страшно було двічі. Коли один з учасників демонстрації витяг мене з машини, яку вмить оточив натовп демонстрантів. Судячи з вигуків і виразу облич, зовсім не для того, щоб засвідчити повагу. Я була з непокритою головою, і в цей момент поряд не було ні оператора, ні перекладача. Не знаю, чим би все закінчилося, не з’явися вони вчасно. І ще раз, коли в одному з прикордонних сіл оператора закидали камiнням. Після чого один з афганців побіг за «калашніковим». Нас прийняли за американців....

— Як ви вважаєте, чи виправданий такий ризик з боку телекореспондентів України? Наскільки ексклюзивну інформацію вони можуть добувати в інших країнах? Завдяки чому — особистій мужності чи напрацьованій технології?

— Не хочеться розвивати думку про особисту мужність і виправданість ризику. Журналістів убивають не тільки в гарячих точках...

— Кілька слів про роботу з Єгором Бенкендорфом. Ким він був у цій ситуації? Ми так підозрюємо, що не тільки оператором.

— Єгор Бенкендорф — прекрасний оператор, незважаючи на те, що основна його професія — адміністратор інформаційної служби. Зрозуміло, йому доводилося виконувати і адміністративні функції. Він відчайдушна і смілива людина. Без його підтримки мені б багато що не вдалося. Під час моїх прямих включень у ніч бомбардування він першим з усіх операторів зняв заворушення, що розпочалися в Ісламабаді — вже через півгодини після початку американських атак. Зараз він знову в Пакистані, з Тарасом Говдею.