Останні мазанки Харкова

Протягом року учасники проекту розшукували по всьому місту справжні мазанки — свідоцтва колишньої козацької слави Слобожанщини та типові сліди перших переселенців, що будували саме такі хатинки, починаючи з середини XVII століття. Знахідки інколи були вражаючими: старовині хатинки відкривались у самому центрі міста, нібито знайомого до останнього куточка — наприклад, на вулиці Римарській або Нижньогиєвській. На виставці автори представили результати своїх практичних досліджень — малюнки, фото, документи, історії окремих хат. «Виставка мазанок — це вікно між минулим та майбутнім, що фіксує теперішній час. Це спроба поєднати те, що не поєднується», — зауважила на відкритті фотограф Інна Можейко.

«Мазанки — це символ наших бабусь, які поступово йдуть від нас. Я сам прожив у своєї бабусі в такій хатинці все дитинство — це частина мого життя. Для мене дуже важливо зберегти цю пам’ять», — поділився на відкритті історик та художник Леонід Золотарьов. Він оформив свої роботи в старі обшарпані дерев’яні віконні рами — як символ справжнього теплого житла, яке з часом стає непотрібним.

Кобзар та лірник Назар Божинський упевнений: сучасним архітекторам ще довго потрібно розгадувати секрети мазанок, збудованих з максимальним наближенням до пропорцій та потреб людини. Це живе житло, яке дає сили. «Життя в мазанці — то ціла поема! Протопити її, налагодити побут...» — погоджується з авторами організатор історично-культурологічного дослідження, краєзнавець Михайло Красиков. За його словами, проект розпочинався рік тому як конкурс студентських робіт, але поступово переріс у міську виставку. Крім студентів до пошуку старовинних хат долучилися художники, журналісти, архітектори, історики та фотографи Денис Вітченко, Олександр Шеховцов, Інна Можейко, Володимир Оглоблін та інші. Поштовхом до напруженої роботи стала монографія Стефана Таранушенка «Старі хати Харкова», що була видана ще на початку 20 років минулого століття та вразила Михайла Красикова в його студентські роки. Традиція мазанок була нерозривною до 80-х років XX століття, після чого хати перестали поновлюватися, померли майстри, що володіли мистецтвом будівництва. Деякі з будівель, описаних в цій роботі, вже зникли, каже краєзнавець. Але знайдені інші, тепер вони закарбовані у витворах мистецтва та документах. «Ми не можемо врятувати ці мазанки, але можемо хоча б зафіксувати їх, зберегти пам’ять про них, — впевнений вчений. — Без мазанок місто багато втратить, залишиться без рис українського. У нас мазанка не вважається за справжню цінність. Вважають, що це житло для бідних. Але ж така хата є дуже важливою в естетичному сенсі, не кажучи про екологічний та історичний зміст». Він мріє про те, щоб зробити в одній із мазанок етнографічний музей, але поки для такого проекту немає грошей.